А що я такого зробив?!
Про багача і Лазаря (Лк. 16:19-31)
Ця притча – одна з найпарадоксальніших. Жила собі людина, нічого поганого не робила. Багатою була. А хіба це погано? Як мовиться, краще бути багатим і здоровим, ніж бідним і хворим. А от Лазар. Йому, ясно, у житті не поталанило. Але в чому ж його чесноти? Не зовсім зрозуміло. Хіба це чеснота – хворіти, голодувати і взагалі мучитися? Навряд чи. Так у чому ж справа? Чому багатий після смерті страждає в пекельному полум’ї, а Лазар лежить на лоні прабатька Авраама? Невже просто тому, що необхідно все врівноважити і компенсувати: після розкішного земного життя – страждання, після страждань – відрада? Це було б дивно.
Але притча на те і притча, щоб змусити замислитися. От і давайте зупинимося на хвилинку і подумаємо. У притчі розповідається не просто про двох людей з різним життям і неоднаковою посмертною долею. Лазар (це важливо) лежав біля воріт багатого. Отже, багач щодня бачив його, прекрасно знав про його потреби – але, судячи з усього, не поспішав взяти в них участь. (Адже Лазар був не якийсь язичник – він був одноплемінник багача, такий же правовірний іудей).
Усе це зовсім не означає, що багатий (так нам доводиться його називати, бо Євангеліє не повідомляє його імені) був злою і жорстокою людиною. Можливо, він просто не хотів затьмарювати свого щасливого і безбідного життя зіткненням з хворобою, убогістю, смертю. По-людськи це дуже зрозуміло. Але інша справа – суд Божий.
А що ж Лазар? А він лежав – жебрак, хворий, з ранами, що гнояться, в оточенні псів і, як каже Євангеліє, “бажав насититися крихтами, що падали зі столу багача” (Лк. 16:21). Хто знає, можливо, йому це іноді і вдавалося. Але чи цінне саме по собі страждання в очах Божих? Навряд чи. Невже Богу приємно дивитися на наші муки? І хіба може страждання саме по собі спокутувати гріхи? Ні, тут потрібне ще дещо, а саме – готовність прийняти волю Божу без нарікання, без скарг і проклять. Якщо ми терпимо – нехай навіть не муки, не страждання, але хоч би якусь незручність – з вірою, що це Господь посилає нам випробування, якщо приймаємо послане з вдячністю, то от тоді можна сподіватися, що терпіння наше буде зараховане нам у праведність.
Очевидно, саме так і йшла справа з Лазарем. Він лежав біля воріт багача, лежав, можливо, багато років. А коли помер, за ним прийшли ангели. Напевно, неспроста прийшли. А про багатого сказано лише: “і поховали його”.
Повторимо ще раз: багач не був злою і жорстокою людиною. Адже навіть у пеклі, коли, здавалося б, власні страждання повинні затулити все інше, він згадує про своїх братів, переживає за них. Але, як мовиться, хороша людина – не професія. Христос чекає від нас не прекрасних намірів, а конкретних справ, які явили б нашу віру і нашу любов. Сам Він не погребував з’єднатися з матерією, народитися в хліву, обідати з блудницями. Цього ж Він чекає і від нас – не замикання в самих себе, не відгородження від “чужих проблем”, а діяльної участі в житті тих, хто нас потребує.
Так за що ж засудив багача Господь? За те, що він робив щось погане? Ні, за те, що він не робив доброго.
Ця притча вкрай важлива для нас. Ми, християни, які ходять у храм, люди, які регулярно причащаються, у цілому добрі: не вбиваємо, майже не крадемо, не заважаємо іншим жити. Але Господь не сказав: “Не заважай жити іншим”. Він сказав: “Полюби ближнього, як самого себе”. І любов наша має бути діяльною і дієвою. Тому якщо ж одного прекрасного дня (дай Бог, щоб у цьому житті) ми зрозуміємо, що Господь невдоволений нами, не задаватимемося питанням: “А що я такого зробив?!” Запитаємо себе: “Чого я не зробив – з того, що міг, що мав зробити?” Запитаємо – і дамо відповідь самою справою.
Автор: священик Федір Людоговський (з циклу: Роздуми над євангельськими читаннями)
Усе по темі: 22 неділя після П’ятидесятниці