В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Кожному з нас знайоме почуття страху. Кожен з нас у довгому чи короткому своєму житті переживав стан лютого жаху, коли буття уявлялося непереносними тортурами, а небуття, погибель, зникнення зі світу – єдино бажаним результатом. Скільки душ загинуло навіки, не перенісши тортур страхом! Скільки нещасних наклали на себе руки тільки тому, що життя, чудовий дар Божий, уявлялося для них непереносним покаранням, поряд з яким і саме пекло не так лякає. Одним словом, як каже українська приказка, «хай гірше, та інше». Нехай гірше, але інакше, нехай якось по-іншому, все одно – як, бо душі, змученій пристрастями, ураженій різноманітною похіттю, понівеченій гріхами, немає більше сил терпіти ці тортури страхом, це терзання, що не має результату, прийдешнім жахом.

Вже скільки їх впало в цю безодню! Вже скільки їх пішло шляхом гадаринських бісів, що кинулися у водну пучину! Скільки людей, прислухавшись одного разу до брехливих і спокусливих шепотів пропащих духів, вибрало, як для них здавалося, солодкий спокій небуття, бо жити в пітьмі – тяжко страшно, а жити у Світлі – нестерпно соромно, і, значить, краще – зовсім не бути! При такому розкладі, звичайно, небуття – солодке і жадане: радості немає, зате немає і скорботи, немає світла, зате немає і пітьми.

Усе б добре, та от біда: сатана, що співає ці солодкі пісні, як завжди бреше, бо не може не брехати батько неправди. Небуття – просто неможливе. Тому і свідчить Господь, звертаючись до народу Свого: «Вийдуть ті, хто творив добро, у воскресіння життя, а ті, хто чинив зло, – у воскресіння суду» (Ін. 5:29). Воскреснуть усі, померти не вдасться нікому, тільки для одних воскресіння стане початком вічної радості, а для інших – вічної скорботи.

Біси знають це, через те вони, за словом апостола Якова, «вірують і тремтять» (Як. 2:19). Тремтіти вони тремтять, але при цьому не забувають колисати нас своїми казками про спокій небуття. На цю утішливу приманку попадаються люди, одержимі бісівськими страхами, і, щоб позбутися паралізуючого душу жаху перед прийдешнім «воскресінням суду», починають умовляти і себе, і оточення, що ніякого воскресіння взагалі не існує, а за порогом смерті – порожнеча. А вже там, де нічого немає – там і запитувати немає з кого! От як усе гладко виходить і в бісів, і в атеїстів, що вторять їм. І усе – від страху, від тяжкого, виснажливого жаху, який паралізує і сам розум людський, не дозволяючи йому знайти засіб позбавлення від цієї напасті.

А тим часом позбавлення від бісівського страху можливе, і Церква знає, як змінити паралізуючий душу страх бісівський на плідний і рятівний страх Божий. Перетворити жах, що леденить, у благий страх можна тільки покаянням, яке животворить, бо народжує надію. А надія, як пише апостол Павло, «не посоромить, тому що любов Божа влилась у серця наші Духом Святим, даним нам» (Рим. 5:5). І Дух, животворящий наші понівечені жахом серця, перетворить жах, навіюваний нам пропащими духами, у благий і світлий страх Божий, який є не що інше, як трепет люблячого серця, що страшиться завдати збитку чи образу Благому і Вічному Об’єкту своєї любові.

Коли боїшся покарання, помсти, відплати в справах – ненавидиш. Коли боїшся образити Святиню – любиш.

Тому в бісівському жаху гніздиться ненависть, і тільки смерть, тільки втоплення в пучині водній здатне, як здається бісам-насильникам, остудити цей лютий вогонь, це полум’я, що вирує в душі грішника.

Тому в страху Божому немає нічого, окрім любові, довіри і надії. Надії на те, що любов «усе покриває, всьому йме віру, всього сподівається, все терпить» (1Кор. 13:7), бо чи можливо не любити, чи можливо судорожно страшиться Того, Хто простив і прощає «до сімдесяти разів по сім» (Мф. 18:22)?

Але зустрічаються серця, скам’янілі скаменінням дійсно бісівським. Серця, в яких не залишилося ні надії, ні довіри, а є тільки бажання спокою, подібного до смерті. Навіть біси, віруючи, і ті «тремтять» і мріють погасити цей пекучий трепет у водній пучині. Через те вони, «вийшовши з чоловіка, увійшли в свиней, і кинулося стадо з кручі в озеро, і потонуло» (Лк. 8:33).

Гадаринські жителі цілком і до кінця уподібнилися пропащим духам. Ті, терзаючи нещасного біснуватого, вили і стогнали: «Що Тобі до мене, Ісусе, Сину Бога Вишнього? Благаю Тебе, не муч мене!» (Лк. 8:28). Ці вжахнулися тому, що нормальну людину обрадувало б, бо ці самовдоволені нечестивці, «прийшовши до Ісуса, знайшли чоловіка, з якого вийшли біси, одягненого і при своєму розумі, котрий сидів біля ніг Ісусових, і вжахнулися» (Лк. 8:35).

І люті біси, і гадаринські жителі, що вжахнулися, скоїли самогубство. Одні – сховавшись від імені Божого в бездонній пучині, інші – вигнавши від меж своїх Подавця Життя.

Де немає Сущого, там немає і існування. Де немає святого і благотворного страху Божого, там поселяється лютий жах бісівський, від якого не врятує і сама смерть. Залишається одно: спробувати покаянням і молитвою винищити в душі своїй ганебний жах бісівський, щоб святе це місце, за вічне життя якого прийняв хресну смерть Син Людський, наповнилося благим і рятівним страхом Божим, щоб не померла душа ще раніше смерті тіла. Щоб врятувалася. Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: 23 неділя після П’ятидесятниці