Смерті немає!
В ім’я Отця і Сина і Святого Духа
Щойно ми натхненно і радісно співали Символ віри, в якому свідчили нашу віру у воскреслого Господа. Ми свідчили з вами віру в те, що смерті немає, що життя нескінченне, що ми ніколи не помремо. І в той же час кожен з нас переживав смерть своїх близьких, переживав споглядання нерухомого тіла, що лежить у труні без ознак життя. Для християнина очевидно, що в цей момент стикаються дві реальності. Реальність смерті, смерті кожного з нас, бо якщо ми і упевнені в чомусь абсолютно, так це в тому, що ми помремо. Так от, з одного боку, реальність смерті, а з іншого – реальність безсмертя, реальність вічного життя. Яка ж з цих двох реальностей визначає життя християн? У що ми віримо: у життя вічне або у вічну смерть?
Сьогоднішнє євангельське читання ставить перед нами це питання найрішучішим чином. Померла дванадцятирічна дівчинка, дочка начальника синагоги, якого звали Іаїр. Коли вона ще хворіла, батько в жаху і тузі прибіг до Спасителя з благанням про зцілення дівчинки. Слід зауважити, що в ті часи праведні євреї, що ходили в синагогу, виганялися з неї за те, що спілкувалися з Христом. І от не просто якась пересічна людина, а начальник синагоги прийшов до Спасителя, не боячись нічого! Вже ніщо не могло його зупинити: ні презирство родичів, ні санкції влади, ні втрата служби і коштів для прожиття, бо дочка його, радість його, сенс його життя, гинула! І він прийшов до Ісуса і сказав: “Дочка моя помирає, врятуй її”. І Спаситель попрямував до дому Іаїра. І доки Він був ще в дорозі, приходить хтось з дому Іаїрового і каже: “Не тривож Учителя, дочка твоя померла. Не роби останнього кроку. Тобі ще жити. Не відкидай вчення предків. Дочка твоя все одно померла. Усе марно”.
Але батько нещасної дівчинки все ще вірить у диво, і Спаситель зі Своїми улюбленими учнями приходить у дім Іаїра і бачить мертве тіло дитини. І Він каже людям, які стоять навколо Нього: “Вона не вмерла, але спить“. Євангеліст Лука, переказуючи цей епізод, знаходить страшне і точне слово. “І глузували з Нього“, – пише він. І сміялися над Ним. Сміялися тому, що присутнім біля смертного одру дівиці була видна реальність мертвого тіла, в яку неможливо було не повірити. А Господь всупереч, здавалося б, очевидному каже: “Не вмерла, але спить…”
Ви знаєте, що в Євангелії є багато місць, де розповідається про те, як Ісус воскрешає померлих. Нещодавно ми читали з вами розповідь про воскресіння сина вдови з міста Наїн. Ви знаєте, що перше богослужіння в нашому храмі звершувалося в Лазареву суботу, коли Церква згадує воскресіння праведного Лазаря. І от сьогодні ми читали про воскресіння дванадцятирічної дівчинки, дочки Іаїра. Блага звістка про воскресіння з мертвих, мабуть, найважливіше з того, що каже нам Слово Боже. І от кожен нехай запитає себе: у що я вірю? У реальність того, що Бог мені каже: “Не вмерла, але спить”, або я вірю в те, що очі мої бачать, що руки мої відчувають? Я намагаюся обійняти померлу людину, поцілувати її, сказати їй: “Навіщо ти мене залишила? Повернися!” Але тіло мертве, воно безмовне, життя покинуло його. От реальність! Ось те, чого я не можу пережити! Ось те, що приводить мене у відчай! І поруч Господь, Який каже: “Не помер, але спить! І ти не помреш, бо життя – вічне”.
Чому Пасху наш народ святкує так радісно? Чому ми з такою готовністю збираємося всі разом у храмах, і навіть люди не церковні, невіруючі приходять цього дня в церкву мало не цілими сім’ями? Що їх тягне сюди? Врешті-решт, пасхальна літургія нічим не відрізняється від будь-якої іншої, яку ми звершуємо в храмах щодня. Мені здається, у пасхальну ніч приводить людей у церкву та ж сама блага звістка: не помремо, але жити будемо вічно!
Ми змінюємося, і форми нашого існування змінюються. Коли ми були в материній утробі, ми і не підозрювали, що кожному з нас доведеться опинитися тут, у цьому світі; ми і не знали, що сьогодні, наприклад, ми зберемося з вами в храмі, нам це тоді і на думку не спадало. Але ми були живі! І жили ми справжнім життям, наповненим радістю, задоволенням, бо ми були в прямому розумінні слова оточені любов’ю, люблячим і теплим тілом матері.
Тепер ми живемо в цьому світі, а колись перейдемо в інший світ, в іншу форму життя, біда тільки, що віра наша в цей перехід дуже слабка. Бракує в нас сил духовних сказати собі точно так, як і Господь каже людям, що оточують одр дочки Іаїра: “Дивіться, не вмерла, але спить!” Тому, коли ми бачимо перед собою померле тіло нашого близького, нашого друга, нашого родича, ми не можемо змиритися з тим, що він більше не скаже нам жодного слова, що він більше не протягне нам руку, що він більше не подивиться в наші очі.
Позавчора я був у жінки, яка втратила свого чотирнадцятирічного сина. Син загинув, збитий автомобілем. Загинув відразу. У жінки немає більше нікого, тільки він один і був. І все її життя було присвячене цій дитині. І от уявіть тепер її стан. Вона втратила усе. У неї немає надії на майбутнє, бо саме це майбутнє позбавлене для неї якого б то не було сенсу. Я говорив з нею п’ять годин і нічого не міг їй сказати, щоб хоч якось утішити. Усі мої слова тонули в глухому і безнадійному відчаї. Знаєте, чому? Бо вона забула, хоч і вважає себе православною, слово, яке Господь нам сказав: “Хто любить батька чи матір більше, ніж Мене, недостойний Мене; і хто любить сина чи дочку більше, ніж Мене, недостойний Мене…” (Мф. 10:37). Ці слова часто спокушають нас. “Це що ж, – думаємо ми, – Спаситель нас закликає не любити батька і матір? Не любити дітей своїх?” Нічого подібного. Навпаки, заповідь Божа наказує нам: “Шануй батька твого і матір твою…” Про що ж каже тут Христос? А Він каже от про що: ви вірите тільки в тіло, що живе, реально відчутне, ви вірите тільки в матерію, ви вірите, на жаль, тільки в те, що відчутне, але не вічне, тлінне, і забуваєте про те, що все це набуває сенсу, набуває свого вічного значення, вічної суті тільки в Богу, у Царстві Божому. І якщо Бога немає, то любов до сина – безглузда ілюзія.
І батько, і мати, і син мають життя – Вічне Життя – тільки тому, що Бог є. Якщо Бога немає, то і нікого з нас немає. Не можна ж насправді серйозно думати, що сімдесят років нашого життя є якоюсь значущою величиною поряд з вічністю! Якщо Бога немає, то ми – уявності, бо обов’язково зникнемо. І якщо немає Вічного Життя, то це наше життя абсолютно безглузде. І тоді не варто терпіти ні страждань, ні муки, ні образи – сенсу немає. Тоді тільки одне залишається – не бути.
Тому Господь і каже нам: “Ви живі і житимете вічно”. Тому варто потерпіти скорботу тут і зараз. Тому не можна зневірятися, коли бачиш перед собою найближчу і найдорожчу людину, що лежить у труні. Голос Божий каже нам: “Не вмерла, але спить!” Давайте ж, якщо ми християни, повіримо нашому Спасителеві. Нам більше нікому вірити, нас усі обдурили, нас усі зрадили, ми самі себе зрадили і обдурили. Повіримо Тому, Хто нас не зраджував, Хто помер за нас. Повіримо і скажемо разом з Ним: “Гей, Господи, не вмерла, але спить!” Амінь.
Автор: священик Сергій Ганьковський
Усе по темі: 24 неділя після П’ятидесятниці