Притча св. Варлаама про життя і про смерть людські
Усі ми, браття, добре знаємо, що після смерті нашої одні справи наші залишаться тим, які переживуть нас, на прокляття чи благословення, і одні справи наші понесемо на раменах душі нашої на судилище Боже. Окрім цього, усі ми добре знаємо і те, що в цьому житті треба збагачувати себе тим, що піде з нами у вічність, тобто справами добрими, і що той жахливий ворог самому собі, хто живе так, як ніби йому і помирати ніколи не потрібно. Усі ми добре знаємо це, а тим часом живемо так, немов і Бога немає, і майбутнього життя немає, і нічого немає, не було, і не буде. Тому про те, що ми добре знаємо, необхідно ще постійно нагадувати нам і ще, і ще говорити про необхідність збагачувати себе справами добрими, якими тільки і можемо ми бути щасливі в житті майбутньому. Зважаючи на усе сказане, ми і нагадаємо вам про те, що ви добре знаєте, але не виконуєте.
Преподобний Варлаам у притчі своїй «про життя і про смерть людські» каже наступне: «Було одне велике місто, громадяни якого мали звичай обирати собі в царя чоловіка, чужого їм, з невідомої їм країни, але з тим, щоб він пробув у них царем лише один рік, а потім вони засилали його на один з незаселених островів, і там цар їх від всіляких поневірянь гинув. Так загинуло декілька царів. Нарешті, у згаданому місті отримав царську владу чоловік дуже мудрий. Дізнавшись про злу долю своїх попередників і про той острів, куди через рік він має бути засланим, цар цій на острів, йому призначений, послав безліч вірних йому рабів, безліч золота і срібла і коштовного каміння, усе для свого благополуччя на острові тому влаштував і, коли засланий був на нього після року, жив на острові удосталь, безжурно і радісно. Що означає притча ця? Місто – це суєтний цей світ. Громадяни міста – це біси, що тягнуть нас спокусами світськими в пекло. Царі – це праведники і грішники. Перші збагачують себе справами добрими і з ними йдуть у рай, останні нічого не мають, окрім зла, і в житті майбутньому гинуть.
Чому учить притча ця? Тому, щоб ми пам’ятали, що справжнє наше життя є поле, в яке ми повинні сіяти насіння, тобто справи добрі, для життя майбутнього. Сіятимемо, і насіння наше зросте, принесе плоди, і цими плодами, тобто наслідками від добрих справ, насолоджуватимемося в обителях Отця Небесного. Не посіємо тут доброго нічого, нічого доброго не побачимо і у віці прийдешньому. Зважаючи на це, за словом Господнім, «збирайте ж собі скарби на небі, де ні черв, ні тля не точать і де злодії не підкопують і не крадуть, бо де скарб ваш, там буде й серце ваше» (Мф. 6:20,21). Амінь.
