Навряд чи сьогодні хтось зможе точно сказати, коли саме народилася традиція аплодувати екіпажу після посадки літака. Люди аплодують, дякують льотчикам за те, що ті доставили їх у потрібне місце. Такий от майже дитячий вираз радості – безпосередній, і не дуже осмислений. Я теж завжди аплодую, щиро і з задоволенням. І кожного разу дивуюся, коли бачу, що є в салоні лайнера люди, які не аплодують. Вірніше, не дивуюся навіть – чому тут дивуватися. Просто цікаво буває – чому так, що за причина в такому ігноруванні. А запитати ніби як незручно. І от, нещодавно, отримав відповідь на свою цікавість без всяких запитань.

Приземлилися. Оплески посадці. Усе як завжди – частина пасажирів аплодує, частина – ні. Я – поаплодував. Мій сусід – утримався. Солідний такий дядько, у хорошому костюмі, в окулярах. І не просто утримався, а ще і прокоментував те, що відбувається:

– І чого аплодують? Люди просто зробили свою роботу, їм за це гроші платять. А ви долоні собі відбиваєте невідомо за що.

Пробурчав він це невдоволено, зняв з полиці свій портфель і рушив до виходу. А я замислився. Адже є в його словах резон, чого вже там. Гроші – так, платять. І це, дійсно, нехай опосередкований, але все таки вираз нашої вдячності: ми заплатили за квиток, частина цих грошей піде на зарплату екіпажу. Усе сходиться. За винятком однієї невеликої, але важливої деталі: у цій стрункій і правильній схемі розчиняється моє особисте ставлення до людей, яким я на декілька годин ввірив своє життя. Ну от навіть близько в мене немає такого в думках і намірах при замовленні авіаквитка через Інтернет – заздалегідь подякувати якимсь абстрактним льотчикам за політ, який ще навіть і не відбувся. І виходить, що наслідуючи логіку мого сусіда по рейсу, я сам себе обкрадаю, лишаю можливості не лише виразити вдячність екіпажу, але навіть просто – пережити цю вдячність, відчути її. Якщо подумати трохи глибше, але на концертах і спектаклях ми теж аплодуємо артистам, вже заплативши гроші за вхідний квиток. Але там чомусь і на думку нікому не спадає пояснювати цим необов’язковість оплесків.

І ще один важливий момент. Для того, щоб подякувати льотчикам так само, мені не треба жодних зусиль, це цілком природний рух моєї душі. А от для того, щоб не поплескати наприкінці рейсу, мені буде потрібно напружитися, щоб цей вдячний рух душі придавити в собі, не дати йому вийти за межі мого серця. Та і в самому серці теж – придавити. Ну, щоб не було розбіжності між зовнішнім і внутрішнім.

Стільки клопоту, зусиль і заради чого все? Ні, вже краще залишуся я зі своїми безглуздими оплесками. Можливо, є люди, для яких взагалі такої проблеми не існує: прилетіли, встали, вийшли – і все. Хто там чому аплодує, їх не цікавить взагалі. Ну а в мене – така от позиція: мені простіше аплодувати, ніж стримуватися.

Священик Олександр Єльчанінов писав колись: “Чеснота вдячності, як і всі інші наші чесноти, потрібні передусім нам самим. Саме наявність у нас почуття вдячності свідчить про те, що в нас дійсно живе віра і любов до Бога. Вдячність наша – свідоцтво про правильно наставлену релігійну душу”. Втім, писав він це про вдячність Богові. Але мені здається, що навчитися дякувати Богові в мене навряд чи вийде, якщо раніше не навчуся з вдячністю ставитися до людей, які зробили мені добро. Навіть якщо вони отримують за це зарплатню.

Автор: Олександр Ткаченко

Репліки