Притча про безумного багача (Лк. 12:16-21)

Усяке слово Господнє звернено до нашої душі, до нашої совісті, до нашого розуму. Слово Боже животворить християнина, дарує благодать Святого Духа, спонукає людину до справжньої людяності, відшукує в ній образ Божий як втрачену драхму.

Ця притча зазвичай іменується притчею про безумного багача: він думав, що його багатство – щось цілком природне, ним самим заслужене і не відторгнене. І навіть отримавши незвичайно добрий урожай, урожай, який настільки перекривав його поточні потреби, що довелося б навіть зламати наявні житниці і звести нові, він навіть на замислився: а звідки все це багатство – і для чого? У цієї дійсно безумної і нещасної людини не було жодних сумнівів, що все це для нього одного. Єдина проблема, яка його хвилювала, – це куди скласти зерно та інше своє добро.

Думається, нам неважко впізнати в цьому портреті самих себе. Коли ми живемо при постійній нестачі грошей, часу, сил, – ми часом ремствуємо на долю, але цінуємо те, що маємо. Але варто лише з’явитися якомусь надлишку – і починаються тяжкі роздуми: адже і от це треба, і те потрібне, і ні на що не вистачає. Ну вирішити, що робити з раптовим щастям, можна і пізніше, а поки що головне – заховати надійніше. І далеко не кожному спадає на думку, що десь поруч є люди, яким ми могли б допомогти. Можливо, наш надлишок зовсім і не для нас призначений, а ми поставлені лише управителями і розпорядниками. Загалом, так воно і є.

Але така зосередженість на своїй особі, така простодушна упевненість у тому, що все в цьому світі – для мене, це, мабуть, ще не найсуттєвіша вада багача. Притча, думається, говорить передусім про те, що багач сповнений упевненості: він вільно і цілком розпоряджається не лише своїм багатством, але і самим собою. Багатство – воно вже тут, сам я теж живий-здоровий, помирати не збираюся. Отже, попереду – довгі роки в комфорті і достатку.

Ні, всі ми, звичайно, смертні, але не може ж бути, що я помру прямо зараз – це було б так безглуздо і так негарно! Але Господь судить інакше: “Цієї ночі душу твою візьмуть у тебе” (Лк. 12:20).

Так, усі ми смертні і, як мовиться, при цьому ще і несподівано смертні. Але прийняти цей очевидний факт нам заважають дві обставини. З одного боку, смерть для людини неприродна. Людина, якою її створив Бог, не повинна була помирати. І хоча стан нашої природи тепер, після гріхопадіння прабатьків, зовсім не такий, що був в Адама і Єви в раю, все ж примиритися зі своєю смертністю нам досить важко. А з другого боку, ми настільки прив’язані до землі і всього земного, що відірвати свій погляд від земного і звернути до небесного – важко. Набагато простіше жити, як живеться, і не мучитися “проклятими питаннями”.

Святе Письмо приділяє велику увагу пам’ятанню про смерть. “У всіх ділах твоїх пам’ятай про кінець твій, і повік не згрішиш” – каже премудрий син Сирахів (7:39). А апостол Яків міркує більш розгорнуто (і думки його близькі до нашої сьогоднішньої теми): “Послухайте ви, що говорите: “Сьогодні або завтра підемо до такого-то міста, і проживемо там один рік, і будемо торгувати й одержувати прибуток”; ви, які не знаєте, що станеться завтра; бо що таке ваше життя? Воно є пара, що з’являється на короткий час, а потім зникає. Замість того, щоб вам говорити: “Коли угодно буде Господеві і будемо живі, то зробимо те або інше”, – ви ж нині хвалитесь у гордощах ваших; всяка така похвальба є зло” (Як. 4:13-16).

Якщо ми прислухаємося до голосу Божого, що звучить у Писанні, якщо пам’ятатимемо про смерть, то і життя наше стане повнішим і осмисленим. Замість поганої нескінченності, заповненої повсякденною метушнею, воно перетвориться на кінцевий відрізок, який передує дійсно нескінченному життю, – але як раз про це життя ми постійно забуваємо. Пам’ять же про смерть є одночасно і пам’ять про вічне життя, і пам’ять про Бога – і пам’ять про ближнього. Хто знає, можливо, про когось з нас Господь вже прорік Свій суд, і чиясь година вже близька. Але якщо, маючи надлишок грошей, сил, часу, ми згадаємо про тих, хто поряд з нами, хто потребує нашої турботи, допомоги, участі, – тоді, можливо, Господь продовжить дні нашого життя для служіння тим, кому послужив і сам Спаситель, Який заради нас, людей, зійшов з небес, утілився, помер, воскрес і послав Святого Духа, Який животворить всяку людину. Амінь.

Автор: священик Федір Людоговський (з циклу: Роздуми над євангельськими читаннями)

Усе по темі: 26 неділя після П’ятидесятниці