Саул – перший цар Ізраїльський

Відносини Бога і Його обраного народу, якими їх описує Біблія, нагадують стосунки батька і дитини. Відразу після Виходу з Єгипту Бог через Мойсея, а потім через Ісуса Навина давав народу-немовляті детальні вказівки з будь-якого приводу. По суті справи, від нього вимагалося тільки одне: безмежна довіра і повна слухняність. Але, як і дитина, народ нерідко виявлявся норовливим та неслухняним і бував за це покараний.

Коли народ Ізраїльський осів у Ханаані, Бог довірив йому більше свободи, ізраїльтяни самі стали влаштовувати своє життя. Але, як підлітки, вони з одного лиха потрапляли в друге. Тоді Бог втручався, закликаючи з числа ізраїльтян “суддів” – вождів, які допомагали їм виплутатися. Але настав час, коли народ вирішив самостійно обирати собі долю і заснувати власну державу.

Перш ніж це сталося, народ знаходився під опікою останнього судді – Самуїла. Цікаво, що влада його була абсолютно неформальною: він не був ні царем, ні первосвящеником, хоча з раннього дитинства виріс при Скинії (до будівництва Єрусалимського Храму саме вона була центром старозавітної релігії). Увесь його авторитет тримався на особистих якостях, точніше, на волі Божій, яку він відкривав народу. Але коли Самуїл постарів, з’ясувалося, що наступника в нього немає. Його сини, як це часто буває, благочестя батька не перейняли. Хто ж очолить народ після його смерті?

І тоді ізраїльтяни захотіли стабільності, твердої руки, спадкоємності влади. “Постав над нами царя, щоб він судив нас, як в інших народів” (1 Царств 8:5), – зажадали вони.

Самуїлу така вимога було не до душі, не сподобалася вона і Богові. Досі тільки Він міг називатися Царем Ізраїльським – народу, якого Він врятував з Єгипту, у буквальному розумінні слова створив з натовпу рабів, як створив Адама з пороху земного. Але Він дозволив Своєму народу поступати так, як люди визнають за потрібне. “Послухай голосу народу, – сказав Він Самуїлу, – бо не тебе вони відкинули, але відкинули Мене, щоб Я не царював над ними” (1 Царств 8:7).

І Самуїл сказав народу: “Ось які будуть права царя, який буде царювати над вами: синів ваших він візьме і приставить їх до колісниць… і поставить їх, щоб вони обробляли поля його, і жали хліб його, і робили йому військову зброю і колісничне приладдя його; і дочок ваших візьме, щоб вони варили страву і пекли хліби; і поля ваші і виноградники й оливкові сади ваші кращі візьме, і віддасть слугам своїм… і самі ви будете йому рабами; і застогнете тоді від царя вашого, якого ви обрали собі; і не буде Господь відповідати вам тоді” (1 Царств 8:11-14,17,18).

Народ це попередження не збентежило. Слід сказати, що в давнину в монархії зазвичай бачили не просто ще одну можливу форму державного устрою. Абсолютність царської влади вимагала якогось виправдання, і найпростіше було сказати, що її повеліли встановити самі боги. А цар, відповідно, грав роль посередника між світом богів і світом людей. Не випадково в переважній більшості древніх суспільств царі також були верховними жерцями. Месопотамські царі нерідко заявляли про себе як про обранців і навіть дітей різних божеств, а єгипетський фараон і зовсім вважався одним з головних богів Єгипту.

При всій схожості деталей ми не бачимо в історії Ізраїлю нічого подібного. Народ сам обирає монархічний образ правління, у ньому немає і натяку на якусь божественність. Більше того, із самого початку проводиться межа між царем і священнослужителем: цар не повинен звершувати жодних ритуалів, він – така сама людина, як і всі інші. З іншого боку, саме він представляє свій народ перед Богом, тому Господь особисто обирає його, допомагає йому, але і запитує з нього особливо строго. По суті, земний цар обраного народу – намісник Господа як істинного Царя.

Божественний вибір зупинився на молодому красені на ім’я Саул (у перекладі з єврейської – “той, кого випросили”) з племені Веніамінового. У пошуках зниклих ослиць свого батька він звернувся до пророка Самуїла, який упізнав у ньому Божого обранця. У ті часи, як й сьогодні, люди цікавилися пророками і священиками нерідко для того, щоб вирішувати свої земні справи. Але в Самуїла знайшов Саул не ослиць, а царську гідність. Пророк влаштував йому урочистий обід, залишив ночувати у своєму домі, а вранці вивів його за місто і вилив на голову сосуд з єлеєм (оливковою олією) – помазання символізувало посвячення в царську чи священицьку гідність.

Помазання Саула на царство, Юліус фон Каролсфельд

І лише потім, на великих урочистих зборах представників усього народу, Саул був проголошений царем, коли на нього вказав жереб. Така двоїстість підказує нам: насправді Господь обирає ту чи іншу людину в правителі, а всі публічні церемонії лише служать проявом Його волі.

Як ми бачимо, ця система абсолютно не схожа ні на сучасні республіканські вибори, ні на середньовічні монархії з передачею країни в спадок, немов би вона – приватна власність государя. У Біблії Бог зберігає за Собою верховну владу над Ізраїлем і просто призначає земного царя як Свого намісника, якого за необхідності може й усунути, як це згодом сталося з Саулом.

Автор: Андрій Десницький