В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Проказа – жахлива хвороба, і тому прокажені як у давнину, так і зараз виганяються з людського співтовариства, ізолюються від людей, поміщаються в страшні своєю безнадійністю лепрозорії – спеціальні табори, де можна тільки повільно помирати, згасати, згниваючи живцем. Так суспільство захищає себе від вимирання, від смертельної небезпеки, захищає, бо і тоді, і тепер боротися з проказою, перемогти її люди не можуть.

Але не лише і не стільки про тяжку хворобу тіла йде мова в сьогоднішньому євангельському читанні. Син Божий став Сином Людським не для того, щоб вирішити проблеми, як би ми тепер сказали, медичного обслуговування населення. Бог став людиною не для того, щоб зцілити прокажених. Якби так, Ісус залишився б у пам’яті вдячного людства тільки як видатний лікар. Врешті-решт, щоб допомагати хворим проказою, достатньо бути Альбертом Швейцером, який у 1913 році на власні гроші побудував в Африці, у містечку Ламбарене, госпіталь для цих нещасних, лікував їх, а в 1952 році став лауреатом Нобелівської премії.

Христос, Якого “свої не визнали”, не стільки тілесні наші недуги прийшов лікувати, Він став людиною, щоб врятувати нашу вічну і безсмертну душу. Безсмертну в будь-якому випадку, бо, коли настане час останнього Суду, “і вийдуть ті, хто творив добро, у воскресіння життя, а ті, хто чинив зло, – у воскресіння суду” (Ін. 5:29). Ми всі воскреснемо, жоден з нас не помре. Тому майбутнє для нас усіх Вічне Життя суттєво важливіше будь-якого здоров’я чи хвороби, навіть такої страшної, як проказа.

Не можна сказати, що людство забуває своїх героїв. Не можна сказати і того, що в нашому житті не було жодного випадку, коли б ми комусь за щось не були абсолютно вдячні. Ні, ми вдячні учителям, які нас учили, ми пам’ятаємо лікарів, які зціляли нас від хвороб, ми вдячні друзям, що приходили нам на допомогу в скрутну хвилину. Але наша вдячна пам’ять, наша вдячність все ж торкається речей цілком відчутних, матеріальних. І церква неспроста нагадує нам сьогодні про гріх невдячності. Як ні важливі блага і зручності цього життя, за природою свого тлінного і тимчасового, все ж набагато важливіше цінності вічні, нетлінні.

Бог зціляє нас від гріха. Бог не дає нам впасти у відчай, коли впродовж багатьох років ми не в змозі впоратися з власними вадами і пристрастями. Бог нагороджує нас дивною здатністю не відмовлятися від зусиль, від боротьби, від сподівання в ситуаціях, здавалося б, безнадійних. Бог дав нам усім, хто тут перебуває, віру. Бог досі не відняв її в нас, бо Він любить і жаліє нас грішних і не хоче, щоб ми зневірилися і загинули. Бог створив Церкву і наділив Її правом “зв’язувати і розв’язувати”, тобто прощати гріхи, оновлювати і піднімати людину, що впала, знову і знову давати їй шанс вічного блаженства. Але так само як раніше, у далекі часи, так і зараз тільки один з десяти готовий “повернутися”, щоб “віддати хвалу Богові”. Інші дев’ять за звичкою, що зміцнюється з роками, віддають славу людині.

Ми готові дякувати за будь-яку дрібницю, якою обдарує нас людина. Але нам чомусь дуже незручно, як би не з руки – дякувати Богові. Ми навчилися віддячуватися квітами і коробками шоколадних цукерок за щонайменшу милість, зроблену нам людьми, але нам рідко спадає на думку проста думка: допомагає Бог, людина – тільки знаряддя Його благої волі.

«Що віддам Господу за все, що Він воздав мені?» Чим віддячу Господові за Його благодіяння мені? «Чашу спасіння прийму й ім’я Господнє призву» (Пс. 115:3). Так каже пророк Давид у псалмі, який ми оспівуємо, коли готуємося до Святого Причастя. І що ж? У нас у храмі в місяць причащається близько чотирьохсот людей. На п’ятдесят тисяч населення. Це навіть не кожен десятий. Це – кожен сотий.

От чому євангельське оповідання про десять прокажених і сьогодні залишається гірким застереженням народу, що забув свого Отця. Бути вірним – це не означає в душі своїй, у своїй свідомості принципово погоджуватися з тим, що Бог є. Бути вірним – не означає навіть молитися Богові в критичній ситуації. Бути вірним – не означає регулярно ставити свічки до ікон, сподіваючись таким чином поправити свої щоденні справи.

Бути вірним, бути Божим – означає постійно пам’ятати про те, що життя наше, яким б воно не було, є рідкісний і радісний дар Божий нам грішним, цього дару негідним. Бути вірним – означає бути вдячним. Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: 29 неділя після П’ятидесятниці