«Ми всі пройшли через це» – сказав чернець про мої іспити

Я сам досі іноді складаю іспити

Сьогодні мені хочеться повторювати тільки одну фразу. Але – спробую сказати її іншими словами. Що за фраза? Усе буде гаразд. Сподіваюся, вірю і молюся, щоб ви успішно склали іспити. Щоб гідно відповіли і отримали гарні оцінки.

Дорогі бабусі і дідусі! Дорогі батьки! Якщо ви думаєте, що зараз я маю на увазі іспити в переносному розумінні цього слова – наприклад, труднощі і випробування на життєвому шляху або нашу відповідь на Страшному Суді, – ні, зараз я не про це. Сьогодні я хочу поговорити саме про ті іспити, які належить здавати вашим дітям. Саме про них зараз піде мова.

І про вас, молоді люди – юнаки і дівчата.

А якщо в приймача зараз тільки дорослі, молодь десь відсутня, – тоді, дорогі мами, тата, тітки чи дядьки, постарайтеся, щоб ваші діти почули ці слова пізніше, і нехай вони втішаться і підбадьоряться. Адже іспити – це так важко, так виснажливо! Згадайте: адже ваша дитина, навіть ще не почавши відвідувати школу, вже до неї готувалася! Стільки років триває усе це навчання.

Отже сьогодні я говоритиму з вами, мої юні друзі.

Подумайте тільки: ви стільки років вчитеся, займаєтеся, втомлюєтеся, уранці прокидаєтеся  – усі юні роки так і минають: у заняттях, у постійній втомі. Взимку, влітку, у класі, з репетиторами. А зараз настає вирішальний момент: усі роки вашого навчання повинні уміститися на аркуші паперу. Тобто на трьох-чотирьох аркушах сконцентруються усі ваші знання. У лічені хвилини вирішиться ваша доля, ваше майбутнє. Декілька речень, які ви напишете, декілька заповнених сторінок вирішують, у який виш, на який факультет ви поступите.

Нерви – на межі. Розумію. Бачу ваше хвилювання, холодний піт, бачу, як ви нескінченно ковтаєте каву за підручниками всю ніч безперервно, відчуваю ваше серцебиття. Хіба не так? Наднапруга. Ти постійно сваришся з батьками – вони кричать на тебе, ти кричиш на них, от і сварка. Чи ти сумуєш, а потім раптом починаєш на щось сподіватися, але через мить знову зневіряєшся, думаючи: «Все одно нічого не вийде». Дивишся на гору підручників, згадуєш, скільки ти ще не знаєш, і, перебільшуючи ситуацію, вже сприймаєш свій провал як справу вирішену. Ніби вже зараз ти нічого не здав і нікуди не поступив – такі от попередні думки.

Дитя моє, це твій характер. У тебе підвищена чутливість. Ти – дуже чутлива людина і сприймаєш усе набагато серйозніше, ніж є насправді. І не лише ти: усі молоді люди такі. І ти – зокрема. Оскільки ти молодий, у тебе така висока чутливість, ти не в змозі доки ставитися до життя об’єктивно, холоднокровно і упевнено. Ця тяжкість доки тобі не по плечу – скільки б ти не займався в тренажерному залі. Так, там ти сильний. Але з життєвими випробуваннями ти доки не справляєшся. Бо це дійсно важко і завжди несподівано.

Важко вчитися, важко складати іспити. А життя таке прекрасне! Тебе вабить стільки усього, стільки подій і пригод! Фільми, музика, різні співаки, артисти, спортивні заходи, прогулянки, зустрічі з друзями, кафе, магазини – безліч усього! А навколо твердять: «Припиняй усе це, сідай займатися!» І ти починаєш протестувати: «Чому я повинен займатися? Я молодий, красивий, кров вирує, я хочу жити! Мені не хочеться сидіти удома, а мене примушують. І з репетиторами постійні тести, знову і знову. Не можу більше учити ці білети, готувати доповіді, твори. Те не виходить, це не дається. Жах, скільки проблем!»

Для чого я все це кажу? Тільки для того, щоб ви знали: я розумію вас. Небагато, якоюсь мірою – але розумію, співчуваю і говорю з повним розумінням усієї складності вашої ситуації, ваших труднощів. Труднощів, які вганяють у стрес, які пригнічують. І я, і все ті, хто колись вступав до вишу, пройшли через це. Адже попереду вас чекає ще безліч іспитів: і на водійські права, і на сертифікат з англійської, німецької або якоїсь ще мові; чи якийсь музичний конкурс – наприклад, з фортепіано; чи щоб отримати якісь ще дипломи, сертифікати – усього не перелічити, варіантів маса, хто чим займається.

Я сам досі іноді складаю іспити! І кожного разу переживаю те ж почуття, що і тоді, у вісімнадцять років, коли робив це уперше, вступаючи до університету. І кожного разу усе переживається наново, хоча мені вже багато років.

Це почуття невпевненості, це хвилювання, це відчуття, що зараз вирішується питання всього твого життя. Та ж паніка, той же страх, холодний піт, стрес – усе так само, як і тоді. І інші люди в подібній ситуації теж нервують: одні ходять назад-вперед аудиторією, другі тереблять волосся, колупають у носі – загалом, усі переживають по-своєму.

«Ми усі пройшли через це» – сказав чернець

Пам’ятаю, у старших класах я якось вирішив поїхати на вихідні в один монастир неподалік від Афін, щоб спокійно позайматися там наодинці. Узяв свої підручники і відправився. У цьому монастирі ніхто не розмовляв по дурницях, ченці працювали в повній безмовності, і, знаходячись там, я увесь час відчував їх молитву, через що душа отримувала велику розраду.

І от в якийсь момент, коли я сидів над підручником, у двері постукали, і увійшов чернець з підносом. Досі пам’ятаю, що він мені приніс: апельсиновий сік, сухофрукти і якесь печиво. Чернець сів поруч і сказав: «Не хвилюйся, ми молитимемося за тебе!» Мені відразу стало легше, і я подумав: «Щаслива людина! Йому не потрібно думати про іспити. От би виявитися на його місці! Я б усе за це віддав! Бути, як він: вільним, незалежним, і ніяких вступних іспитів. Якби можна було зробити так, щоб він відправився на іспити замість мене – як було б чудово!» От які в мене були думки на той момент.

Ближче до вечора, щоб трохи розвіятися, я вирішив зайти в іконописну майстерню монастиря. Там працювали четверо ченців, писали ікони. Я спеціально запитав дозволу в старшого за послухом, бо в майстерні сторонній людині заходити не можна – там можуть знаходитися лише свої.

– Йди, посидь трохи, – дозволив мені старший. – Тільки от навіщо тобі в іконописну майстерню? Вони не роблять нічого такого, що тобі було б цікаве. Навіть не розмовляють. Просто пишуть ікони.

– Та я ненадовго, тільки трохи подивлюся на них, – відповів я і відправився до іконописців.

Який же спокій був у цих ченців! А я сидів, дивився на них і усе думав про свої підручники. Ченці брали фарби, змішували їх з яєчним жовтком, підбирали кольори, відтінки.

– І вони теж щасливі! – думав я. – А мені так не таланить. Знову і знову потрібно займатися. У них тут тихо, спокійно.

Сонце сідало, у вікна пробивалися останні промені, у майстерні було так спокійно, а в мене – така паніка. Ченці працювали мовчки: писання ікон вимагає великої зосередженості і молитви. І раптом один з них несподівано звернувся до мене:

– Іспити, так? І ми це проходили.

І посміхнувся.

А я, рознервувавшись, сказав у відповідь:

– Чому ти смієшся? Ти так говориш, ніби це легко і просто. Ні, зовсім не просто!

– Ми всі пройшли через це, – повторив чернець. І додав:

– Пройдеш і ти. Нічого страшного.

Я знову занервував. Кажуть не зрозумій що, а вважають, що це якась вселенська мудрість! І, не погоджуючись, я пробурчав собі під ніс:

– Значить, отче, нічого страшного? Подивився б я на тебе на моєму місці! Йшов би замість мене, раз нічого страшного. Сидиш тут собі, підбираєш фарби, малюєш, а мені кажеш: «Нічого страшного!» Мені жити не хочеться, а ти так легко до цього ставишся.

Минуло декілька років, я закінчив школу і поступив в університет. Мене зарахували, я зітхнув вільно, яке ж це було щастя! І тоді я згадав слова ченця-іконописця. «Адже він був правий! – подумав я. – Він сказав, що нічого страшного, що усе мине. Адже правда – усе позаду».

Автор: архімандрит Андрій (Конанос)