До кого ми йдемо в церкву?

– Ви хрещені, вважаєте себе християнином?

– Звичайно.

– А чому ж не йдете в церкву?

– Та знаєте, я там був вже одного разу, надивився на вашу церкву. Зайшов у храм, вперше, нічого не знаю, боюся, стільки життєво важливих питань – але десь ступив не туди, і якась зла бабця на мене накричала (варіант: байдужий піп не вислухав, поставився без розуміння), так що більше я туди не ходжу. Вірую сам по собі, читаю вдома Біблію, молюся Богові, як умію, цього для мене достатньо…

Приблизно такий діалог добре знайомий, напевно, кожному священикові. Та і кожен з нас, так або інакше, стикався з таким от ставленням певних парафіяльних аборигенів до тих, хто вперше зайшов у храм.

Зовсім нещодавно один священик мені розповів випадок: заходить до них у храм дівиця зовнішності дуже яскравої. На неї тут же накинулися бабки-парафіянки: «Ти що це нафарбувалася, як тобі не соромно!» Та сторопіла: «Та я зовсім не фарбувалася, це я так завжди виглядаю». Реакція бабок була приголомшливою: «Якщо уродилася з такою зовнішністю, нічого в храм пертися!»

До кого ми йдемо в церкву?

Так, не новина, на жаль. Мене ж більше займає от який момент: що саме ми відповідаємо людям, які, зіткнувшись із «злою церквою», більше в храм ні ногою?

Один різновид відповіді: «Ну і що, що накричали! Не звертайте уваги. Адже ви йдете не до людей, а до Бога».

Відповідь неправильна. Не лише до Бога ми йдемо в Церкву. Церква – це сім’я: Бог – Отець, а ми – діти. Брати і сестри. Самостійно до Бога не приходить ніхто, і заповідь любити Бога і любити ближнього залишається головною заповіддю. Заради головної справи єдності, заради подолання самотності – Євхаристії, Тіла і Крові Христових, які живлять нас і з’єднують з Богом і один одним, і існує все в Церкві – храми, дзвони, ікони, догмати, канони, традиції.

Так, усі ми в Церкві звичайні смертні люди, гидкі, грішні, зі своїми слабостями – але які вже є. Прояви гріха – це так – у нас трапляються іноді такі, що не лише від Церкви нас слід було відлучати, але і просто порядній людині поряд з нами знаходитися протипоказано.

Це за нашим розумінням. А якщо стати на сторону Божу, на сторону батька і матері… Адже відомо, що чим проблемніше дитя – тим більше болить серце за нього. І всім, всім Бог бажає врятуватися і до розуміння істини прийти. І любить усіх. Його вистачає на всіх, на відміну від нас – ми маленькі, Він великий.

Отримавши установку на особисте «спасіння душі», як часто ми хочемо переступити, відштовхнути, затоптати тих, хто навколо, хто заважає нашому спасінню і надбанню благодаті, як хочемо залишитися з Богом лише сам на сам! І от ми стоїмо в порожнечі перед Ним – і чуємо питання, сповнене болю і любові: «Де ж брат твій?» – питання, вже одного разу Богом задане, самі знаєте кому (хто не знає – так Бог питав Каїна після вбивства ним Авеля).

Тому чи не точніше буде сказати нашому співрозмовникові: «Так, ти прийшов у храм – але хіба бачив Церкву? Ти бачив просто злу бабцю чи недбайливого священика. Це ще не Церква. Розберися в собі: чи дійсно хочеш здолати свою самотність, бути з Богом і мати життя вічне? Якщо так – пробуй увійти до Церкви знову і знову, і побачиш: там є інші люди, і знайдеш тих, хто близький тобі за духом. І зрозумієш, про що Церква каже у своїй молитві: «Самих себе і один одного, і все життя наше Христу Богові віддамо».

Догматизм, аскетика, сукупність церковних традицій – все-таки Церкві дві з гаком тисячі років, не жарт, багато усього наросло. Але нам, християнам чи то початку третього тисячоліття, чи то кінця часів, потрібно берегти, якщо є, і шукати, якщо втрачене, саме от це: «З того знатимуть усі, що ви Мої ученики, якщо будете мати любов між собою» (Ін. 13:35).

Автор: священик Сергій Круглов