В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

«Він же, вставши, узяв Немовля і Матір Його вночі та й пішов у Єгипет» (Мф. 2:14). Так Син Божий рушив у дорогу, якою в протилежному напрямі пройшли Його предки, народ, у чиєму соборному тілі виткалася Пречиста Плоть Боголюдини. Вони тікали від єгипетського рабства в Землю Обітовану, Він – на руках Богородиці, – від збожеволілого владолюба Ірода, який залив Вифлеємську землю кров’ю безневинних немовлят, – перших мучеників, нехай не добровільно, нехай несвідомо, що все таки віддали життя своє за Нього – Христа, Спасителя світу.

От пророцтво про долю Церкви Христової на землі! От її вічна доля! От доля чад Рахилі, яка донині «плаче за дітьми своїми і не хоче втішитися, бо нема їх» (Мф. 2:18)! Бо як не переводиться свята лагідність, яка успадкує «землю» (Мф. 5:5), як не вичерпується дитяча свята довіра Богові в душах вірних чад Церкви Христової, так не згасає, подібно до вогню, що «не вгасає», (Мк. 9:44) сліпа злість у «синах противлення» (Еф. 2:2). І на питання, чому ж так ненавиділи і старі і нові гонителі Церкву, відповідь як раніше, так і тепер одна: через те, що сяйво Боже на землі – Церква Христова – не від світу цього, як «не від світу цього» і Немовля, що тікає нині в Єгипет. «Якби ви були від світу, то світ любив би своє; а оскільки ви не від світу, але Я обрав вас від світу, тому ненавидить вас світ» (Ін. 15:19).

«Ми знаємо, що ми від Бога і що весь світ лежить у злі» (1Ін. 5:19), – каже нам апостол Іоанн Богослов. І світ, що лежить у злі, так пристосувався до цього свого зла, що стало йому рідним, так зріднився з ним, що готовий вважати його добром тільки тому, що так – звичніше. У цьому злому світі встановилися цілком послідовні і по-своєму розумні звичаї. Цар у народу може бути тільки один, бо, коли царя – два, виникає небезпечний розподіл влади, бо «ніхто не може двом господарям служити: бо або одного полюбить, а другого буде ненавидіти; або одного триматиметься, а другим знехтує» (Мф. 6:24). Тому Ірод, вбиваючи Вифлеємських немовлят, був переконаний, що дбає якраз не про себе самого, а про благо вітчизни і його підданих. Тому і всі гонителі Церкви Христової, від часів Ірода і до цього дня, завжди переслідують Христа, керуючись, як вони кажуть, «вищими державними інтересами». Так само звичайний злодій, вважає себе благородним розбійником, отаким «робінгудом», що відновлює справедливість тим, що віднімає в багатих «надлишки».

Та і кожен з нас, впадаючи в будь-яку пристрасть, у будь-який гріх, виганяючи зі свого серця Христа Спасителя, довіку не зізнається собі, що адже це він сам, сам жене Христа. Нам і намагатися особливо не потрібно, щоб пояснити собі нашу гріховну дію не розгулом пристрастей, а турботою, наприклад, про справедливість, коли ми лютуємо на брата свого. Будь-який гріх відганяє благодать Божу від серця грішника, і Христос знову і знову тікає від нас в Єгипет, як колись втікав туди від переслідувань кровожерного Ірода; бо «що спільного у світла з темрявою? Яка згода між Христом і Веліаром? Або яка співучасть вірного з невірним?» (2Кор. 6:14,15).

Ми все це знаємо, проте чомусь всякий раз вважаємо за краще робити вигляд, що євангельське оповідання про побиття безневинних немовлят нас не стосується, а сльози Рахилі попросту висохли за давністю років. Але Церква не дає нам затвердитися в самовдоволеному спокої. Вустами свого апостола вона говорить нам сьогодні про покаяння як про єдиний спосіб залишитися з гнаним Христом, а не опинитися в компанії з гонителем Іродом. Апостол кається безсторонньо і рішуче, не вигадуючи собі виправдань. «Ви чули, – пише він до Галатів, – про мій попередній спосіб життя в юдействі, що я жорстоко гнав Церкву Божу та руйнував її і перевершував у юдействі багатьох ровесників моїх у роді моєму, будучи надмірним ревнителем батьківських моїх передань» (Гал. 1:13,14). Якщо той, хто «потрудився… більше за них усіх» (1Кор. 15:10), здатний покаянно порівняти себе з якимсь виродком (1Кор. 15:8), що ж залишається робити нам, які не поклали ще навіть і початку покаянним трудам?

З кожним новим гріхом ми змушуємо Дух Божий залишати нашу душу, створену за образом і подобою Божими. З кожним новим падінням ми примушуємо Немовля Христа «тікати в Єгипет», залишаючи наш «дім… пустий» (Мф. 23:38). Але «пустий дім» нашої душі не може нескінченно залишатися незайнятим. Занадто добре відомо, що «коли ж нечистий дух вийде з людини, то блукає безводними місцями, шукаючи спокою, і не знаходить. Тоді каже: повернуся в дім мій, звідки я вийшов. І, прийшовши, знаходить його порожнім, заметеним і прибраним. Тоді йде і бере з собою сім інших духів, лютіших за себе, і вони, ввійшовши, живуть там; і буде для тієї людини останнє гірше від першого» (Мф. 12:43-45). Тому і свято Різдва Христового, яке ми нині святкуємо з такою духовною радістю, має стати для кожного з нас приводом для нових покаянних трудів, щоб наш гріх, наше недбання про власне спасіння не послужили причиною втечі Сина Божого в Єгипет. Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: Неділя після Різдва