В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Коли води Йорданські, пророкуючи про прийдешнє зішесття в пекло, зімкнулися над головою Сина Божого, Він, Безгрішний, залучився до усієї скорботи, усієї скверни роду людського. Дійсно в цю страшну мить історії «Він повинен був у всьому уподібнитися браттям, щоб бути милостивим і вірним первосвящеником перед Богом, для умилостивлення за гріхи народу. Бо оскільки Сам Він перетерпів, бувши спокушеним, то може й спокушуваним допомогти» (Євр. 2:17,18). Він став нашим братом, бо в йорданській купелі «повинен був у всьому уподібнитися браттям». Така вона, «всяка правда» (див. Мф. 3:15) нашого Бога!

Ми читали сьогодні Послання до Ефесян, в якому апостол прямо стверджує: «Тому й сказано: “Піднявшись на висоту, полонив полон і дав дари людям”. А “піднявшись” що означає, як не те, що Він і сходив раніше в пекельні місця землі?» (Еф. 4:8,9) От воно, «пекельне місце землі», – купіль Йорданська!

Господь сходить з небес і утілюється «від Духа Святого і Марії Діви» у печері Вифлеємській. Що, здавалося б, нижче за убогий хлів і жалюгідні ясла? Але і це ще високо!

Господь сходить з висоти тихого і безгрішного притулку для худоби, щоб, опустившись, зануритися в помутнілі людським гріхом води Йордана. Саме тут Син Божий по-справжньому, до кінця стає Сином Людським. Саме тут «Він узяв на Себе недуги наші і поніс хвороби» (Мф. 8:17). Але і це ще не межа!

Господь сходить у «Галилею язичників» (див. Мф. 4:15), туди, де, як у пеклі, набуває народ, що «сидить у темряві» (див. Мф. 4:16). З висот Єрусалимських Він спускається, як у пекло, у землю Завулонову і в землю Неффалимову, щоб і там «тим, що перебувають у країні й тіні смерти, світло засяяло їм» (Мф. 4:16).

Оскільки ми християни, нам відомо, чим закінчиться це послідовне сходження Сина Божого. Ми знаємо, що останнім призначенням Його стане гола вершина Голгофи, склеп біля її підніжжя, куди Йосиф і Никодим поклали Пречисте Тіло, і, нарешті, пекло, куди, як у «глухонімі володіння смерті», сходить Син Людський.

Далі – нікуди. Немає глибини глибшої за глибини пекельні, немає відчаю повнішого і безнадійнішого, ніж відчай залишення Богом, коли навіть у відповідь на крик Свого Сина: «Боже Мій, Боже Мій! Навіщо Ти Мене покинув?» (Мф. 27:46) – Небеса мовчать.

От ціна «Оціненого» (Мф. 27:9)! От чому дорівнює сходження Сина Божого в каламутну, тяжку, смертну Йорданську купіль! От чому жахається пророк, той самий, якого безсоромна і духовно сліпа, так звана народна традиція іменує «Купалою», тобто тим, хто «купає»! Яке, дійсно, «окам’яніння сердечне», яка тупість духовна потрібні для того, щоб у свідомості народилося саме от це слівце!

І от саме в пам’ять цих великих і драматичних епізодів Священної Історії ми, гідні продовжувачі цієї бездуховної язичницької традиції, влаштовуємо нині скандальні хороводи навколо ополонок, блюзнірські званих нами «Йорданню!» Забувши про сенс і скорботне значення згадуваних Церквою подій, тисячі людей прямують до скутих льодом водойм, щоб перетворити величну трагедію упокорення Сина Божого на ганебний фарс, у якийсь екстремальний спорт, що вражає своєю нісенітницею, запевняючи самих себе і всіх навколо в тому, що це і є справжнісіньке покаяння і саме тому, хто тричі з головою порине в крижану воду, прощаються всі його тяжкі гріхи!

Невже і правда ми, християни, ми, що сповідують «єдине хрещення на відпущення гріхів», ми, з усіма нашими молитвами, постами, покаяннями, сльозами, тяжкими пошуками сенсу життя, виглядаємо в очах цих «екстремалів» такими ідіотами? Невже для того дві тисячі років тому прозвучав над світом голос нашого Спасителя: «Покайтеся, наблизилося бо Царство Небесне» (Мф. 4:17), щоб у відповідь на цей вічно звучний заклик Божий я публічно роздягнувся і, незважаючи на мороз, ахнув би з усього дуру в крижану воду?

Ні, щось тут, воля ваша, не так! Якщо свято Пасхи перетворюється на свято фарбованих яєць, якщо хід Господа на «вільні страждання» у день Його входу в Єрусалим сприймається нами як можливість тільки і зробити, що «посвятити вербу», а спогад трагічного сходження Спасителя в обважнілу гріхом людським Йорданську купіль стає якоюсь водною феєрією, тоді ми з вами дійсно все ще народ, що сидить «у темряві» (Мф. 4:16). Тоді нам дійсно рано вважати себе справжніми християнами, а самий час виконувати заповіт нашого Господа і, «сидячи у веретищі й попелі» (Лк. 10:13), каятися і плакати про свою нескінченну негідність! Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: Неділя після Богоявлення