Іноді, на ухвалення рішення людині відпущено зовсім трохи часу. І коли воно буває упущене, раптом розумієш, що всі твої благі наміри зовсім нічого не означають – потяг пішов, боржомі пити пізно.

Уперше я усвідомив це в середині дев’яностих, коли їхав на попутній машині по трасі. На узбіччі стояла жінка. Не те, щоб я був з нею знайомий – просто вона теж працювала в сусідньому райцентрі, і нам частенько доводилося їздити на одному рейсовому автобусі. І от, я побачив її з вікна вантажівки. У голові відразу – низка думок: начебто, треба попросити водія зупинити машину, і підібрати її. А з другого боку – я навіть не знаю, як її звуть. А з третього – ну і що, що не знаю, як звуть. В лице знаю, навіть вітаємося іноді. А з четвертого – ну і чи не байдуже водієві, з ким я там вітаюся. Він і мене узяв з небажанням.

І от, поки в мене в голові крутилася вся ця карусель, машина промчала повз. Та і крутилася вона лише нічого, ну може декілька секунд. А в результаті, жінка так і залишилася стояти на дорозі. І думати про те, як поступити з нею, більше не було жодного сенсу. Цей випадок запам’ятався мені на все життя, як певна універсальна схема.

Адже сам плин часу ставить усіх нас приблизно в такі ж умови – коли на ухвалення рішення є дуже короткий термін. І якщо воно не буде за цей термін прийняте, подальші дії виявляться вже безглуздими.

Автор: Олександр Ткаченко

Репліки