«Отче, накажіть мені кинути палити!» Чому нам хочеться суворості і покарання

Тобі хочеться відчувати любов, тепло, ніжність, упевненість, довіру, внутрішню силу, славу, владу – усе це дуже добре і в якійсь мірі навіть пов’язане з церковним життям, оскільки існує в Церкві. «Тому що Я прославлю тих, що прославляють Мене», – каже Господь (1Цар. 2:30). Тут йдеться саме про славу. Бог хоче, щоб ми бажали слави, але якої слави? Що є справжня радість? Коли ти кажеш: «Хочу бути щасливим, хочу щастя, живучи так, як живу зараз», – ці слова йдуть з глибини твого серця, твоєї душі, або ти керуєшся своїми пристрастями, слабкою волею, хворобою і залежністю, як той алкоголік?

Розумієш? Я згоден, Бог не хоче здійснювати над тобою жодного насильства, але тобі самому необхідно досягти певного рівня, тобто, як ми вже казали раніше, – перейти від протиприродного стану до надприродного. Протиприродний стан – це, наприклад, коли ти ненавидиш свого брата. Це не природне, а протиприродне: неможливо відчувати ненависть до брата. Саме звідси треба починати перехід до природного – тому, що властиве навіть тваринам: любити тих, хто любить тебе. А потім вже продовжити рух до надприродного стану, коли навіть вбивцю свого брата ти можеш полюбити і простити, як було, наприклад, зі святим Діонісієм Егинським.

Це дійсно надприродне, і знадобиться пройти довгий, дуже довгий шлях, щоб досягти такого стану. І доведеться трохи попрацювати над собою, інакше не вийде. Але – з власної волі. Це дуже важливо. Не тому, що тобі так сказали батьки або ще хтось «авторитетний», що диктує, як потрібно жити.

Чому тобі хочеться паска

Якось прийшов до мене один чоловік і сказав:

– Я палю і хочу, щоб ви знайшли спосіб змусити мене кинути палити. Накажіть мені!

– Як же я тобі накажу? Єдиний «наказ», який я можу тобі дати, – полюби Христа! Полюби сильно, від щирого серця.

– Ні-ні, я палю, і мені хочеться, щоб ви змусили мене кинути! Скажіть щось, накажіть мені – так, щоб я скорився.

– Тобто тобі хочеться паска? Подобається, коли з тобою так поводяться? Ні, я проти такого «виправлення», такого духовного життя.

Дуже добре, що ти хочеш трудитися і шукаєш стимулу, але я не хочу, щоб таким стимулом стало покарання, або залякування, суворість. Треба, щоб це була любов.

Знаєш, що тобі треба зробити? Наступного разу, коли почнеш палити, постарайся відчути Господа поряд із собою. Поговори з Ним у молитві, полюби Його. У той момент, коли палиш, – спробуй полюбити Христа. І якщо зможеш під час паління любити Христа, якщо відчуваєш у душі розставання від любові до Нього, коли палиш, – то продовжуй палити. Але мені б хотілося, щоб ти поступово залишив цю звичку, бо відчуття присутності Божої – це подвиг любові, і погані звички йдуть самі – через любов до Христа, бажання догодити Йому, доставити радість. Без якихось наказів, які викличуть лише опір з твого боку.

– Так ви мені щось накажете?

– Ні. Наказ один: люби Господа. І кинеш палити. Поступово, крок за кроком – з любові до Христа.

Церква – це простір, де немає насильства

І знаєте, ця людина почала самостійно боротися зі своєю пристрастю, примушувати себе, але – іншим способом. Втім, і я, і ти, дипломований фахівець, хіба свого часу ми не мучилися на вступних іспитах, коли мріяли поступити на вибраний факультет? Такі муки – навіть не цілком муки, бо успішна здача іспитів приносить задоволення. Візьмемо, приміром, програміста. Ця людина годинами сидить перед комп’ютером, переходить з одного сайту на інший, завантажує програми, не спить годинами, втомлена, змокла від напруги – а хіба це не напруга? Напруга. У чому ж різниця між нею і мною, який нічого не розуміє в комп’ютерах?

Коли я працюю з текстом в електронному вигляді, то страшенно мучуся, плутаюся в діях, доводиться усе записувати, щоб не помилитися. Нічого в цьому не тямлю. А різниця між ним і мною в тому, що робота з комп’ютером для програміста – задоволення, насолода і радість. Він по сім годин може сидіти перед ним і насолоджуватися, а для мене і півгодини пошуку якоїсь інформації – мука, головний біль.

Розумієш? Церква – це простір, де немає насильства. І мені не хочеться, щоб у Церкві людина відчувала, що її якось пригнічують.

Єдине, мені б хотілося, щоб ти відчував, як тут «пригнічує» тебе Своєю любов’ю Христос. Але Його тиск – ніжний, не поневолює. Жодного насильства. Хіба можна полюбити Христа над силу? Звісно, ні. Тільки по добрій волі.

Коли людина хоче стати ченцем, її запитують: «Ти сам так вирішив? Ніхто тебе не змушував? Ніхто не «промивав» тобі мізки? Бо інакше ти розчаруєшся у вибраному шляху, адже він такий вузький, тяжкий, суворий і повний поневірянь! Приймаєш постриг – і жодного телевізора, грошей, дорогих стільникових телефонів, смачних страв, шикарних іномарок. Справжній чернець позбавлений усього цього. І тому Церква запитує того, хто приймає постриг:

– Чи по своїй волі ти прийшов сюди?

– Так.

– Точно?

– Точно!

– Подумай як слід.

– Саме так.

– Ти як і раніше хочеш стати ченцем?

– Так.

І от перед нами справжній чернець, сповнений радості, хоча в нього нічого немає. Запитаєш такого:

– Усе добре, сину мій? Ніхто на тебе не тисне?

Замість телевізора я дивлюся на Христа

Якось ми з хлопцями з однієї школи відправилися на екскурсію і дорогою зупинилися в монастирі. Тут нас усюди супроводжував чернець, і от один з хлопців запитав його:

– У вас тут немає телевізора?

– Ні, – відповів чернець.

Вийшло дуже смішно: у той момент ми знаходилися в головному соборі монастиря, чернець розповідав нам про храм, про обитель, навколо панувало заспокоєння, і тут раптом таке питання. Тільки дитина, з її простотою, щирістю і невинністю, могла в такий момент запитати: «У вас немає телевізора? Ви ніколи не дивитеся телевізора?»

– Невже вам ніколи не хочеться? – продовжував запитувати хлопчик. – Як вам не нудно без нього?

– Чому ж нам має бути нудно?

Чернець відповів питанням на питання, маючи на увазі наступне. «Я займаюся тим, що люблю. Мені хочеться так жити, і я живу, бо знаю, для чого це. Замість телевізора я дивлюся на Христа, звертаючись до Нього у своїй молитві. І очі мої, замість того, щоб спокушатися побаченим по телевізору, наповнюються сльозами, і це прекрасно. Сльози в молитві – найсолодші. Чи знаєш ти їх смак? Ні? Нам, ченцям, теж не зрозуміти світського життя. «Як можна так жити? – не розуміємо ми. – Це ж так тяжко – постійна напруга, стрес». У чернецтві ніхто ні на кого не тисне, ніколи. Ми самі обрали таке життя, а оскільки наш вибір – добровільний, то нам усе це в радість і насолоду».

А інший хлопчина поставив ченцеві таке питання:

– Ви взагалі ніколи не їсте м’ясо? Навіть на Пасху не готуєте?

– Ні!

– Що ж ви їсте на Пасху?

– По великих святах у нас риба, дуже смачна. Але м’яса ми не їмо.

– Нічого собі! – не розуміли діти. – Яке тяжке у вас життя.

Коли робиш щось без любові, коли не розумієш, для чого і чому цим займаєшся, коли тебе хвилює тільки зовнішня сторона справи, а про Особу, Яка стоїть за усім, не маєш жодного уявлення; коли твій подвиг не має особової спрямованості, а нагадує заняття йогою, де найважливіше – досягти певного рівня, перемогти сон, перемогти відчуття голоду та інші тілесні бажання, природні потреби і так далі – усе це не є християнський подвиг. Мета нашого подвигу – доторкнутися до Христа.

Автор: архімандрит Андрій (Конанос)