Як я люблю самого себе? Чи сильно? Чи не дуже? І взагалі – в яких одиницях можна виміряти любов до себе? Чи не так, дивні питання, навіть звучать вони якось безглуздо. А я от задавав їх собі, і було мені зовсім не смішно. Адже “полюби ближнього як самого себе” – це не просто красива фраза, а – заповідь. Її ж треба якось виконувати, здійснювати якусь дію відповідно до неї. А щоб полюбити так іншу людину, треба спочатку зрозуміти, як ти любиш себе. Інакше нічого не вийде. Але почнеш розбиратися в цьому, і плутанини тільки додається. Бо я себе досить часто якраз і не люблю. Більше того, іноді я собі відверто гидкий. І не дай Бог мені когось полюбити так, як я “люблю” себе в ці хвилини. Хоча, буває, звичайно, що і люблю. Коли щось добре зроблю, або від гидоти якоїсь утримаюся, наприклад. Ну так і що – любити іншого, лише коли він теж поводиться як людина, а не як худобина? Ясно ж, що це – не варіант.

Так я і жив у туманній невизначеності із цього приводу, доки одного дня раптом не дійшло: слово “як” у заповіді “Полюби ближнього як самого себе” означає не “в тій же мірі”, а щось інше, на кшталт – “як самого себе”. Іншими словами, стався до будь-якої іншої людини так, як ніби вона – це ти сам і є, ототожни її із собою, постав себе на її місце.

У Германа Геса є маленька повість “Курортник”. Хтось приїжджає на курорт, де йому все подобається. Прекрасний відпочинок, чудова природа, ненав’язливе суспільство. Але одна перешкода все ж є. За стіною живе ще один курортник, якого наш герой майже не зустрічає, але постійно відчуває його присутність. Сусід кашляє, постійно щось упускає, з шумом пересуває стільці, човгає взуттям. Він не робить нічого, на що можна було б поскаржитися адміністраторові готелю, але життя відпочивальника поступово перетворюється на пекло. І тоді герой повісті раптом розуміє, що вихід з положення тільки один: потрібно цього нестерпного сусіда… полюбити! Почувши в черговий раз шум, він уявляє собі літню людину, яка страждає на задишку і якій важко безшумно пересунути стілець, яку долає кашель, яка постійно щось упускає з ослабілих рук. І поступово ненависть до сусіда в героя проходить, роздратування зникає. А замість них з’являються жалість і співчуття до хворого літнього чоловіка, для якого кожен ковток гірського повітря дорогоцінний, а курорт – можливо, єдина за все життя можливість відчути чиюсь турботу.

Напевно, от це воно і є – “полюбити ближнього”. Не сильно чи слабо, а просто – як самого себе.

Автор: Олександр Ткаченко

Репліки