Можеш зробити пару кроків? Зроби, і потрапиш у рай

У скиту святої Анни на Афоні був один чернець. Йому було вісімдесят три роки.

Я запитав його:

– Отче, чому ви вирішили жити тут, на Святій горі? Яка у вас мета?

– У мене мета – хоч би раз у житті доторкнутися до ніг Христових. Впасти перед Ним на коліна, обійняти Його ноги, поцілувати їх – доторкнутися до Нього.

Як сподобалися мені ці слова! Тоді був 1986 рік, а я пам’ятаю їх досі. Старець не сказав мені, що його мета – пости, нічні служби, молитва по чотках, поклони, і усе це для того, щоб осягнути. А що, власне, можна так осягнути? Та нічого. Усе це не є справжня мета ченця. Мета – Особа, Особа Ісуса Христа, Сина Божого. Він – наша мета, до Нього ми прагнемо через подвиги, які здійснюємо. Заради Нього постимо. Не заради посту, а заради Нього. Заради Нього ми добровільно себе обмежуємо, тому піст для нас – у радість. Ми не мазохісти, не садисти, нам подобається таке самообмеження, ми з радістю робимо те, що робимо, а обмежуючи себе в одному, отримуємо насолоду в іншому – таке, яке ти не можеш навіть уявити.

Ми всі допускаємо помилки, промахи, усі грішимо, і усі добре знаємо, яке це – жити без Бога і грішити, бо ми всі грішимо, по-різному. Усі. Хіба не так?

Але людина, що не відчула Христа, не може зрозуміти, що таке справжній подвиг, який він солодкий і як прекрасне таке життя – у подвигу.

Люблю наводити один епізод з житія преподобного Антонія Великого, розповім його і цього разу. Одна людина якось прийшла до Антонія Великого і сказала:

– Отче, благословіть мене потрудитися духовно!

– Поклади декілька земних поклонів, – відповів преподобний.

– Ах, я не можу класти поклони.

– Ну добре, тоді молися без уклонів.

– Просто помолитися? Знаєте, отче, коли я молюся, мені увесь час хочеться позіхати і спати.

– Читай Псалтир!

– Псалтир? У мене від псалмів голова боліти починає.

– Ну, тоді подавай милостиню.

– У мене мало грошей і велика сім’я.

– Чого ж ти хочеш, сину мій? Подвигу?

– Так-так, благословіть мене на якийсь подвиг!

– Але я ж кажу тобі, що можна зробити. А ти одне не можеш, друге не можеш. Подвигів існує множина. Вибери щось! Я запропонував тобі великий вибір, але ти нічого не можеш.

Преподобний порадив одне, друге, третє – від усього ця людина відмовлялася. І тоді авва звернувся до свого учня, що був тут же:

– Отче, звари йому вівсяної каші, він хворий, нічого не може.

– Але навіщо мені їсти вівсяну кашу? – здивувався відвідувач.

– У тебе немає сил ні на молитву, ні на Псалтир, ні на поклони. Ти нічого не можеш – значить, погано себе почуваєш. А хворим потрібна вівсянка.

Розумієш, про що я? З одного боку, у Церкві всі вільні, жодного примусу чи насильства, але при цьому всі ми прагнемо до подвигу любові. Що це за подвиг? Кожен робить, що може. Можеш небагато – роби небагато. Як сказав старець Паїсій одному юнакові у відповідь на його визнання:

Паїсій Святогорець, 1924-1994

– Отче, я багато грішу. Особливо от цей гріх.

– Ну, що тобі сказати? Ти можеш від нього відмовитися?

– Ні.

– Добре, нехай так. Тоді цей гріх продовжить терзати тебе. А можеш подавати милостиню?

– Можу.

– От і подавай. А ходити в храм?

– Ну-у, не часто.

– Добре, можеш ходити раз на два тижні?

– Не завжди.

– Добре. Ходи раз на два тижні, а якщо важко – то хоч би раз на три тижні. Але не рідше. Кожні дві-три тижні.

– А той гріх, про який я вам сказав, як бути з ним?

– Залиш його, роби, що можеш!

– Тобто продовжувати грішити?

– Я не кажу тобі продовжувати грішити, не закликаю тебе до цього. Просто не бачу сенсу міркувати про те, чого ти все одно не можеш. Щоб почати духовне «будівництво», треба забезпечити собі фундамент. А в тебе в серці закладений прекрасний фундамент! Є трохи упокорювання, небагато любові, душевного благородства, є прагнення до блага. Роби, що у твоїх силах, а щодо гріха, з яким доки не можеш впоратися, – Бог побачить твої благі справи і допоможе перемогти цей гріх.

– Добре, але що для цього я повинен робити?

Ми звикли вважати, що в Церкві треба постійно себе обмежувати і здійснювати якісь подвиги. Так, святі дійсно жили так і ділилися своїм досвідом, бо таке життя було для них у радість. Жоден святий не повчав, мучачись при цьому відчуттям провини або насилуючи свою волю.

Якось я сказав одній людині, що на Афоні всенічна починається о дев’ятій вечора, а закінчується о четвертій ранку. Почувши це, вона просто заболіла. Не слід так! Якщо починаєш погано почувати себе після таких слів, значить, твій час ще не настав. Це вершина, якої ти доки не можеш досягти. А що ти можеш? Зробити пару кроків – можеш? Зроби, і потрапиш у рай. Потрапиш у рай за два кроки, бо вершина ще не для тебе – ноги доки не зміцніли.

Мені дуже подобається це в Церкві – свобода і добровільні подвиги, які здійснюються абсолютно вільно, з любові до Христа. Звичайно, не треба після моїх слів думати, що я даю зелене світло абсолютно на все і тепер можна робити, що завгодно.

Ні, я маю на увазі – здійснюй будь-які благі справи, які тобі під силу! Роби те добро, яке можеш робити. Допоможи собі небагато, підштовхни себе, нехай твоя душа надихнеться тим, що ти можеш!

Наш Бог – дуже добрий. Він не схожий на твоїх батьків, які твердять:

– Не будеш постити у Великий піст – потрапиш у пекло!

У книзі про старця Йосифа Ісіхаста розповідається, що старець і його учні постили не лише під час статутних постів – Великого, Різдвяного і Успенського, – але і в інші дні, за болящих або для того, щоб звільнитися від якихось спокус. І їх пости були добровільними. Так, вони страждали від виснаження, вони стомлювалися, але їм хотілося цих страждань, і в книзі постійно говориться: «Ми переживали таку радість! Провадили таку духовну боротьбу, і така була радість!» От що буває, коли духовну боротьбу люди вибирають добровільно.

Мені дуже подобається це в нашій Церкві. Скажу чесно: я і священиком став, бо мені це подобається. Тобто для мене це – не ніяке досягнення. А хтось подивиться з боку і скаже:

– Ох, бідолахо, як же тобі не пощастило!

По правді сказати, такі люди дійсно знаходяться – втім, їх небагато. Більшість, навпаки, захоплюються і кажуть:

– Молодець, що вибрав такий шлях! Можна тільки позаздрити!

Що ж до тих, хто мене шкодує. З чого мене шкодувати? Я займаюся улюбленою справою, мені подобається, я радію і насолоджуюся. Адже неможливо жити без насолоди, неможливо продовжувати боротьбу без відчуття радості. От і коли я кажу – то насолоджуюся. Тому не можу зупинитися.

Автор: архімандрит Андрій (Конанос)