Початок Великого посту в нас на парафії з року в рік – завжди однаковий.

Говорю не про подібність Богослужінь або меню тих, хто постить, – про інше: з перших же днів посту на парафіян і священиків навалюється те, що в церковному середовищі називається «спокусами»: якісь неприємності, скорботи, маленькі і більші, загострення конфліктів і хвороб (одна парафіянка що не піст, то незмінно – ну от так виходить – падає і ламає то руку, то ногу, але не сумує і ставиться до цього стоїчно і навіть не без гумору), життєві невдачі і найбезглуздіші невідповідності. В інших вилазять розкаяні і забуті вже, здавалося б, гріховні пристрасті (скільки гірких сповідей вислухаєш на тему «плавного» заговіння на масницю, яке так же плавно затягує людину в запій у постові дні!..).

Багато з тих, хто задавався метою «вже цей-то піст» провести подвижницькі, строго і свято, здобувати ту і цю чесноту, до кінця першої ж седмиці приходять на сповідь у непідробних, «непостановних» сльозах, сльозах знесилення від самих себе: нічого-то ми не здобули, ніякого-то гріха не перемогли, тільки ще раз переконалися у своїй немочі.

Стан цей такий, що спадає на думку вражаюче низинний образ з молитвослова: «Бо як свиня лежить у гної, так і я гріху служу».

Ця тягота була добре знайома і тим християнам перших віків, на яких ми звикли орієнтуватися як на майстерних духовних працівників.

Розкривши книгу писань преподобного Іоанна Касіана Римлянина, ми читаємо, що до відомого подвижника авви Серена прийшли ченці-пустинники і поскаржилися:

«Тривале перебування в пустелі, в якій спогляданням, як ти думаєш, ми повинні були б досягти досконалості внутрішньої людині, доставило нам тільки те, що ми узнали, чим не можемо бути; але не зробили того, щоб бути тим, ким намагаємося бути; бо усвідомлюємо, що ми не придбали ні твердої постійності бажаної чистоти, ні сили волі і знання, а тільки приріст зніяковіння і сорому».

Перестерігаючи ченців, авва Серен, який пізнав усі ці речі на власному багаторічному досвіді пустинника, просить їх у жодному разі не зневірятися, говорить, що чистота душі від пристрастей і висота спілкування з Богом доступна, при відомій завзятості і правильному розташуванні розуму і серця, усім, проте робить акцент на тому, що і цей досвід безсилля дуже важливий – це перший ступінь подвижника до Бога, ступінь, на якому людина тверезо і без прикрас пізнає саму себе.

Пізнає – поки що – у немочі і бруді, але колись пізнає і в славі і красі, адже всі ми – царські діти, по злому непорозумінню втрачені Отцем, які виросли на смітнику, і от – повертаються додому. Шлях цей довгий, дуже важкий і небезпечний, але для того, хто неодмінно хоче йти їм до кінця вслід за Христом, завжди є надія дійти.

Численні критики церковного життя, раз у раз вишукуючи в цьому житті гріхи, спотворення і невідповідності, намагаючись разом з водою виплеснути з корита і дитину, докоряють нас тим, що от де, православні навмисно попридумували зайвого, що колись ніякого Великого посту не було, а перші християни просто і радісно зустрічали Пасху.

Може, і не було. Але думається, що сумувати про часи першого християнства – все одно що в старості сумувати про юність, що пішла, не розуміючи, що всі віки природні і прекрасні по-своєму, і старість – час не стільки дряхлості, скільки мудрої зрілості (а якщо все ж дряхлості і безсилля – то тільки з вини нас самих, які розтратили роки, здоров’я і жар серця даремно…).

Людина одночасно по-земному підвладна часу, скорботам і смерті, але і по-небесному вічна – така і Церква на цій землі. І те, що, можливо, було непотрібним за часів земної юності Церкви, необхідно сьогодні нам з вами. Так і Великий піст – потрібний. Не лише як період підготовки до зустрічі Воскресіння Христовового – але і як благодатний поштовх для нас немічних, переміщення до подвигу, хоч скільки-небудь посильного і животворящого, адже пізнати свою неміч і при цьому не пасти духом, але прийти до Христа в покаянні, зберегти і помножити віру – теж подвиг.

Автор: священик Сергій Круглов