Повернення до дому

Блудний син, Яцек Мальчевський

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Ще з отроцтва, коли ми ще в школі вчилися, відоме нам це почуття, що примушує обтяжуватися звичним, тягне до незвіданого. Скільки обачливих і цинічних хитрунів, починаючи від поетів-пісенників, що виконували так зване «соціальне замовлення», і кінчаючи поважними і влаштованими службовцями міністерств і відомств зробили собі кар’єру на безсоромній експлуатації цього кипіння пристрастей, цього бажання молодої і недосвідченої людини знайти своє щастя неодмінно «там, за горизонтом». Та і сама ця недосвідчена молода людина була не стільки знаряддям підступних пропагандистів, скільки жертвою своєї ж власної похоті. Як усе це дивно знайоме кожному з нас: «Батьку, дай мені частину майна, що належить мені» (Лк. 15:12). Дай! – бо мене вабить і тягне свобода. Дай і відпусти з рідного дому, що обрид, бо життя – яскраве, солодке, спокусливо-таємниче, здається особливо привабливим там, за його стінами, там, де не владні усі ці остиглі заповіді, там, де усе, що вабить, глянсове і стереофонічне!

Нам тепер здається, що сучасні спокуси куди більш заманливі ніж те, що могли запропонувати попередні віки і епохи. Нам здається, що безневинні втіхи минулого в жодне порівняння не йдуть з тим, що пропонує збоченій похіттю свідомості сьогоднішній день. І, проте, давайте почуємо цей вимогливий крик, який от вже дві тисячі років лунає з молодих глоток: «Батьку, дай мені частину майна, що належить мені». Нічого нового!

«Не може людина переказати всього; не насититься око зором, не наповниться вухо слуханням. Що було, те і буде; і що робилося, те і буде робитися, і немає нічого нового під сонцем» (Еккл. 1:8,9). І із століття в століття, з тисячоліття в тисячоліття повторюється ця гра диявола з людиною. Він вабить примарою свободи, він спокушає владою над світом: «будете як боги» (Бут. 3:5), а ми, нащадки праматері Єви, потрапляємо на цей невитіюватий гачок, ніби вже і не жив ніхто до нас, ніби вже і не плакав над свинячим коритом, отриманим замість обіцяного панування над усією славою земних царств (Лк. 4:6).

Блудний син, Панов Ігор

Насправді, звичайно, не має суттєвого значення яке нині тисячоліття на дворі, на багаттях або в мікрохвильових печах варять свинячу юшку браві соратники колишнього ангела світла, – ми, як і наші пращури, потрапляємо в його мережі усе на тому ж. Цей сумний факт має несподівано оптимістичне вирішення: якщо спосіб погибелі все той же, що і десятки віків тому, то і спосіб порятунку від погибелі – не змінився! І відомий цей спосіб порятунку від вікової напасті Церкві Христовій, яка одна кличе людину з країни вигнання, з країни гріха назад у Вічний Дім її Небесного Отця.

Церкву часто звинувачують у консерватизмі, у тому, що не можна жити за законами, встановленими три тисячі років тому, потрібно глянути ширше, потрібно стати людянішими. Але їй, яка є Тілом Христовим на землі, їй відомо, що «просторі ворота і широка дорога» (Мф. 7:13) ведуть у землю смерті, де «скорбота i утиск на всяку душу людини, яка чинить зло» (Рим. 2:9). Їй відомо, що гріх вбиває, що зрада Отця – смертельно небезпечна і що той, хто нашіптує в довірливе вухо спокусливі слова, – хоче нашої погибелі і нічого більшого.

Тому і вихід, який пропонує нам Церква, лише один – повернення. Наше повернення – це не шлях у просторі. Нам, слава Богу, для того, щоб повернутися до нашого Отця немає нужди вирушати босоніж у далеку дорогу кам’янистими дорогами. Наше повернення здійснюється в сокровенній глибині серця, там, де місце сорому. Місце того, що так різко і недвозначно відрізняє нас від свиней, яким скрізь добре, – була б юшка. Церковною мовою таке повернення до Бога називається покаянням, тому нам, для того щоб повернутися до Отця Небесного, у Дім, де «осель багато» (Ін. 14:2), треба лише присоромитися подібно до митаря Закхея, нам треба просто пережити те, що пережив блудний син, коли спочатку в глибині своєї душі, що розкаялася, а потім і вголос сповідував свою відчайдушну негідність. Коли він усвідомив, що не може більше називатися сином Того, Кого він, засліплений жадібним бажанням багатства і насолод, цинічно і жорстоко відкинув і зрадив.

Як і блудного сина, на нас чекає повернення назад, у дім нашого Отця. Як і перед ним, перед нами простягається важкий і тяжкий шлях. Це не кам’яниста і запорошена дорога серед гір і пустель Палестини. Це випалена гріхом і безслізна наша душа. Він, бідолаха, розтратив батькові гроші. Ми – розпустили за вітром таланти, дані нам у таїнстві Хрещення. Порожній гаманець блудного сина, порожня і наша душа. Нічим нам похвалитися, нічого нам пред’явити нашому Отцю у своє виправдання. І тільки одне залишилося нам – припасти до милосердних колін з вічним нашим благанням, з постійним нашим проханням: «Батьку! Згрішив я перед небом і перед тобою і вже недостойний зватися твоїм сином; прийми мене як одного з наймитів твоїх» (Лк. 15:18,19). І тоді, хтозна, можливо і нам грішним відповість голос, повний любові і прощення: «Принесіть найкращий одяг і вдягніть його, і дайте перстень на руку його і взуття на ноги; і приведіть відгодоване теля, і заколіть; будемо їсти і веселитися! Бо син мій оцей був мертвий і ожив, пропав і знайшовся» (Лк. 15:22-24). Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: Неділя про блудного сина