Якщо багато тривог і стресів…

Архімандрит Софроній (Сахаров)

Старець Софроній (Сахаров) казав, що після того, як він пізнав Бога, у нього з’явився інший зір і інший слух: «Інші, не такі, як раніше, зір і слух – тобто я продовжував чути те саме, що і раніше, але по-іншому. Бачив те, що бачив, але іншим, божественним чином. Я дивився на життя як би з божественної точки зору, і мене вже ніщо не лякало».

Бог хоче, щоб ми дивилися на своє життя так, як дивиться на нього Він. Його не охоплює занепокоєння, паніка, страх. Адже Господь – це втілення Свого Царства, Царства Божого. Він – те Царство Істини, якого ми чекаємо. Він – рай, а в раю не може бути жодних проблем. І тому немає такої проблеми, яка б «встояла» перед Богом.

Тому, коли ми починаємо молитися по-справжньому, коли перестаємо жити в матеріальному світі, коли змінюємо своє життя і прямуємо до Бога – проблеми перестають існувати, і усі наші страхи зникають.

Одна людина захворіла на рак. Побачивши результати своїх аналізів, вона стала молитися, і молилася дуже довго. Це було не так, як молимося ми з тобою – по п’ять хвилин. Вона цілком присвятила себе молитві, щоб зустрітися з Богом. І от коли вона побачила Господа (тобто відчула Його), вона забула, про що хотіла Його попросити. Її страх зник, вона забула про свою хворобу, вона навіть забула, про що хотіла помолитися. І тоді людина зрозуміла, що перед лицем Бога немає таких проблем, через які варто переживати. Це розуміння приходить до нас тоді, коли Господь постійно знаходиться в нашому серці. Тому Він і каже нам: «Пильнуйте й моліться, щоб не зазнати спокуси: дух бадьорий, плоть же немічна» (Мф. 26:41). Тобто постійно не спіть і моліться, і тоді усе, що може збентежити вас, зникне, і для вас не існуватиме жодних проблем.

Іноді в храмі, зведеному на великій висоті, у похмуру погоду можна спостерігати таку картину. Зовні – хмарно, а церква залита сонячним світлом. Як таке можливо? Просто хмари опускаються дуже низько, а купол храму знаходиться високо. І от сонце світить на купол, і проміння проникає таким чином у храм.

Те ж саме може статися і з нами. Якщо нам вдасться піднятися вгору, над хмарами нашого земного життя, повного тривог, і торкнутися Бога, то ми відчуємо, що в наше серце уривається проміння яскравого світла і тепер уже ніщо з того, що нас тривожило колись, більше не викликає занепокоєння. Ми сприйматимемо труднощі зовсім по-іншому – набагато спокійніше. Це буде схоже на легке запаморочення або навіть сп’яніння – але сп’яніння тверезе. Таке сп’яніння дасть нам Церква – але не до такої міри, що ми втратимо розум або швидкість розуму. Ні, ми просто будемо здатні витримати будь-який удар у цьому житті і здолати будь-який біль.

Один наркоман прийшов якось рано вранці до старця Паїсія і сказав йому:

– Отче, я прийшов так рано, бо доки моя голова міркує, я можу поговорити з тобою. А потім я прийму дозу і вже не можу спілкуватися.

Паїсій Святогорець, 1924-1994

І старець чудово поговорив з ним. Він глибоко заглянув у його душу – провів там прямо-таки анатомічне дослідження, можна сказати – зробив комп’ютерну томографію серця. Він говорив цій людині про Бога, намагаючись передати їй любов Христову.

Після цього наркоман сказав старцеві:

– Ох, отче, знову зі мною одне й те ж! Я прийшов до тебе, не встигнувши прийняти дозу, а йду, неначе вже прийняв її! Дивно – ти дав мені відчути себе в раю, як буває, коли я прийму наркотик. Ти немов обпоїв мене!

Старець відповів:

– Невже ти не бачиш ніякої різниці? Хіба це одне і те ж? Хіба наркотик, який ти приймаєш, дає тобі відчути в душі те, що дав тобі відчути я?

Наркоман сказав у відповідь:

– Ні, тут велика різниця. Ти, отче, оп’янив мене своїми словами, але при цьому я не втратив розум. Я можу після цього спілкуватися, я знаю, хто я, чого хочу, чого потребую. Я відчуваю, що живу. А після наркотику почуття приємного сп’яніння минає дуже швидко. Дуже скоро я повертаюся в реальність і починаю відчувати такий біль у голові, неначе б’юся нею об залізну стіну. Болить голова, болить душа – усе моє життя стає суцільним болем. От у чому відмінність.

У своїх творах Карл Маркс називає релігію наркотиком, опіумом для народу.

А Церква у відповідь на це каже: релігія – ці ліки для народу. Віра для душі – те саме, що ліки для тіла, з однією лише різницею: ці ліки приймаються безболісно. Те, що Маркс називає опіумом, – не наркотик. Віра допомагає душі витримати страждання, що спричиняються життям.

Але в той же самий час ці ліки підтримують життєві сили душі, не дають їй заснути, наближає її до Бога. Ми немов перебуваємо в солодкому сні, наповненому щастям, радістю, вірою. Віруюча людина ніби живе в іншому світі, але в той же самий час вона знаходиться тут – тут і зараз, повністю усвідомлюючи, що відбувається. А наркоман не розуміє, що з ним відбувається. Він не може нормально спілкуватися, не може спокійно жити, йому важко створити сім’ю, народити і виховати дітей.

Церква не спаює. Вона як би оп’яняє. «Я сп’янілий, – каже святий Ісаак Сирин, – сп’янілий Божественною любов’ю, завдяки якій можу подивитися на усе з іншого боку».

От якщо підійти до п’яного і сказати йому: «У тебе дім горить!» Що він відповість? Та нічого.

Так само і ми почуваємо себе в Церкві. Ми називаємо це тверезим сп’янінням – сп’янінням, пов’язаним з постійним пильнуванням, або отверезінням. Начебто це абсолютно протилежні поняття – не можу ж я бути одночасно і п’яним, і тверезим. Так, так може бути тільки в Церкві. Тоді як за стінами Церковними – лише забуття, болюче і згубне забуття, яке призводить до смерті. А Церква оп’яняє. Але це не сп’яніння в загальноприйнятому розумінні. Це сп’яніння від щастя, завдяки якому ми починаємо зовсім по-іншому дивитися на життя. І це не теорія. Це реальність.

Одна студентка прийшла до старця Паїсія і почала розповідати йому про свої «жахливі» проблеми. Що ж це були за проблеми? Її чекав серйозний екзамен з англійської мови, і вона так нервувала, що вимушена була приймати заспокійливі пігулки. Вона не могла спати, не могла зосередитися, у неї почалося серцебиття, стало випадати волосся. Старець сказав їй:

– Я одночасно заздрю тобі і шкодую тебе! Зараз поясню і те, і друге, а ти вибери, що тобі більше подобається. Мені шкода тебе, бо нікчемна проблема примушує тебе так хвилюватися. Ти псуєш свої дивовижні молоді роки, бо починаєш хворіти, мучачись страхом через іспит. Невже це слід вважати справжньою проблемою?

Давай я відведу тебе до якогось наркомана, або до ракового хворого, до вмираючої людини, у реанімацію – щоб ти побачила, що таке справжні проблеми. Те, з чим зіткнулася зараз ти, або те, з чим живуть ці люди? І ти відразу зрозумієш, що твоя проблема, яка викликає в тебе такий страх, зовсім не така велика, як здається. От чому мені шкода тебе. Тобі здається важливим те, що насправді не є таким вже важливим. Приймаючи незначне за значуще, ти усе сильно перебільшуєш і від цього починаєш хворіти. Мені шкода тебе, бо ти тонеш в склянці води. Адже ти розумна дівчина, вчишся в університеті!

– Так, отче, але Ви ще сказали, що заздрите мені.

– Так, я навіть заздрю тобі, бо вся твоя проблема зводиться до одного цього іспиту, тоді як в інших людей проблем значно більше. Якби у всіх були такі проблеми, як у тебе!

У житті стільки усього відбувається, що ти повинна дякувати Богові, якщо твій стрес викликаний лише одним іспитом. Це не проблема. Якщо ти зрозумієш це, то перестанеш перебільшувати значення диплома про вищу освіту (і не лише його). І заспокоїшся. Диплом не має бути перешкодою до твого щастя, він не повинен примушувати тебе відчувати смуток, тривогу. Ти не повинна хворіти від думок про те, чи вдасться тобі скласти іспит, закрити сесію. Так, щоб скласти цей іспит, треба зробити неможливе. І я не закликаю тебе здаватися – ні, треба зробити усе, що в твоїх силах, неначе усе залежить тільки від тебе. Але при цьому треба пам’ятати про те, що насправді усе залежить від Бога. Тобто в серці своєму ти сподіваєшся тільки на Бога, а розум і руки працюють так, як ніби все залежить від тебе.

При цьому проблема не проникає глибоко в твоє серце. Там тебе не цікавить нічого, окрім Бога. І тоді, полюбивши Бога, ти скажеш: «Господи, у першу чергу я хочу бути з Тобою! Забери в мене всі мої страхи і допоможи мені! Господи, Ти будь єдиною тривогою мого життя! Стань моєю головною думкою! А всі інші нав’язливі ідеї забери з моєї голови і приліпи мене до Себе. І якщо вже я не можу жити без хвилювань, то нехай у мене буде тільки одна тривога – Ти, Господи, Твоє Царство, Твій Рай, а також моя душа, мій зв’язок з Богом, любов до ближнього і Церкви.

Якщо моєю головною тривогою стане Христос, то все інше мене не турбуватиме. Мене перестане цікавити земне. І саме тоді, коли це станеться, я почну робити земні справи без страху і занепокоєння. І досягну успіху. І вже не турбуватимуся – вийде в мене або не вийде. Людина, яка живе в такій гармонії із самою собою, незалежна від обставин, – завжди найуспішніша людина на світі, бо оточена благодаттю.

Отже, Господи, стань нашою головною тривогою. І коли це станеться, то ми побачимо, що Ти – не тривога, а насолода. А зрозумівши цю насолоду, ми зрозуміємо, що все те, що тривожило нас у цьому світі, – це одна велика брехня. І тоді наша душа заспокоїться – раз і назавжди.

І якщо ми все-таки продовжуємо чогось боятися, попросимо Господа зробити ще один крок у нашому серці. Так, потихеньку, залучаючись до Церкви, наближаючись до Христа, ми перестанемо тривожитися. Попросимо Господа дати нам Свою любов і прогнати з нашого серця будь-який страх, будь-яке занепокоєння, тривогу про сьогодення, минуле чи майбутнє. І діятимемо в цьому житті без страху і з палкою любов’ю до Христа!

Автор: архімандрит Андрій (Конанос)