«Скажи, ти себе любиш?» Як від самобичування ми доходимо до хвороб і старості

Одна людина якось запитала: «Як зрозуміти, що ця мета – любов – досягнута?» Відповідь була такою: «Ти зрозумієш це, коли перестанеш ставити собі подібні запитання. Коли вони вже не виникатимуть – значить, те, до чого ти прагнеш, у тебе вже є, і у великій кількості».

Скажи, ти себе любиш? Чи тільки і робиш, що мучишся докорами сумління, займаючись самобичуванням? Ми не любимо себе по-справжньому, а навпаки, доводимо себе до хвороб і передчасної старості – завдяки постійним внутрішнім терзанням. Адже ти сам бачиш, що чим більше думаєш про погане, чим більше згадуєш старі образи і прикрощі, тим сильніше вони руйнують і виснажують тебе.

Ніби ти береш ніж і дряпаєш себе по хворому місцю – саме так ти спричиняєш собі біль, горе і страждання своїми похмурими думками, тоді як можна абсолютно по-іншому поглянути на життя і, відкинувши песимізм, сказати: «Усе не так насправді! Не хочу більше жити з цими переживаннями!» Але ні, тобі подобається усе це – меланхолія, трагедія і песимізм. Хіба може тут йтися про любов? А якщо ти ще і на Бога дивишся як на грізного суддю, хіба можна по-справжньому полюбити свого ближнього? Як? Адже навіть самого себе ти полюбити не в змозі.

Бог не хоче, щоб ми себе ненавиділи. Він зовсім не це має на увазі, коли учить нас «зректися себе» (див. Мк. 8:34). Адже не можна ненавидіти те, що створив Сам Господь, – свою душу, характер, особливості і здібності. Ні, Бог зовсім не це має на увазі. Він закликає нас зненавидіти свій егоїзм, свої гріхи, пристрасті і вади та відшукати за усім цим те добре, що ховається в нашій душі. Якщо ми будемо дбайливо, із співчуттям ставитися до свого «я», то зможемо звести його на вищий ступінь, підштовхнути вгору.

Віяння тихого вітру

Люби себе, не наповнюй душу страхами! Бог є Бог любові, а твоя душа бачить Його таким строгим, авторитарним, що і іншим людям ти не можеш дарувати радість – у тебе її просто немає. Стільки розкаянь і страхів – яка вже тут радість? Ти сам так і не відчув себе улюбленим, щоб по-справжньому радіти і бути вільним. Тому і з іншими ти говориш виключно про гріхи і вади, лякаючи прийдешніми бідами і небезпеками.

А Бог – Він Який? Який Він насправді? Той, хто, наближаючись до тебе, наповнює душу страхом, жахом, тривогою і панікою? Як же тоді пророк Ілля свідчить, що «не у вогні Господь; після вогню віяння тихого вітру, і там Господь» (3 Цар. 19:12)? Легкий вітерець, приємна прохолода – от як пророк відчув Бога, Який тішить його душу. Саме такий наш Господь.

Христос говорить про упокорювання, милосердя, прощення, молитву, милостиню, віддання волі Божій і довірі до Нього, а ми акцентуємо увагу на одних гріхах.

Ми називаємо себе християнами, багато спілкуємося один з одним, але чи розуміємо при цьому своїх друзів і близьких? Чи любимо їх? Адже це такі важливі, прекрасні слова: «Я люблю тебе!» Як і слова: «Я – християнин». Але чи є ми дійсно християнами? Хіба наше уявлення про Христа можна назвати християнським? Коли християни говорять про Христа, уява починає малювати дуже дивного бога, строгого, категоричного, з незрозумілими ідеями, які Сам Бог ніколи не говорив; чи ми намагаємося підкреслити те, на чому Господь ніколи не зосереджував увагу; а розум наш зайнятий тим, що Христа займало в останню чергу.

Нас у першу чергу цікавить гріх

Читай Євангеліє, згадай, про що передусім говорить Господь. Він говорить про любов. А про що говоримо ми дві тисячі років потому? Нас у першу чергу цікавить гріх. Через гріх ми віримо більше, ніж через любов і милість Божу. От чому такий бог нікого не притягає. У людини просто починає боліти голова, коли вона починає говорити з людьми, від яких чекала цілющих слів розради. У відповідь вона чує одну критику, одне обурення.

Обуренням, незадоволенням просякнуті усі наші думки, мрії і плани, наше сприйняття сьогоднішнього дня і майбутнього. Адже ми живемо ніби з Богом, ніби з любов’ю! Розумієш? Євангеліє учить: «Любіть один одного!» (Ін. 13:34-35). Любіть, прощайте! Любиш? Прости! Нічого з тобою не станеться. Простити не означає виправдати. Нехай людина живе собі далі, залиш її! Думаєш, вона не розуміє, що вчинила неправильно, несправедливо, що це помилка, гріх? Розуміє. І це не означає, що її можна не любити. Продовжуй любити. Так, ти не згоден з її поведінкою, вчинками, але розумієш, що і вона – людина.

Людина, яка помиляється, але при цьому працює над собою. Люби її, не її вчинки. Допустимо, вона вкрала, або обмовила когось, або був зроблений аборт, або сталося ще щось серйозне – але, що б не сталося, це, у першу чергу, людина, яку я люблю, ціную і знаю, що вона старається, працює, докладає зусиль. І якщо я хочу, щоб вона змінилася, то не залякуватиму її погрозами, а допоможу розцвісти її душі.

Люби себе – так ти даєш собі стимул рухатися вперед

Коли квітка дає плід, це відбувається природним, не насильницьким шляхом.

Так і душа: вона розквітає, і з часом з’являється плід, але одне змінюється іншим без якогось насильства. Хіба не так? Плід не намагається побороти квітку, квітка сама зникає. Так і між людьми: треба, щоб ти бачив від мене добро, і тоді тобі стане легше, і терзання припиняться. І це добро – не постійні зауваження, не погрози чи покарання, а любов, справжня любов.

У кого є така любов? Звичайно ж, у Христа, Який розуміє тебе набагато краще за мене. На Нього треба сподіватися. І серед людей багато таких, які мають дар любові. Так-так, у світі є любов і по-справжньому упокорені люди, які скажуть: «Брате мій, ти дійсно образив мене, заподіяв мені зло, обмовив, ранив мене, чого я ніколи від тебе не чекав. Скажу прямо: мені дуже сумно від цього. Але хіба ми не повторюємо щодня слова: «І прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим; І не введи нас у спокусу, але визволи нас від лукавого»?»

Адже все починається саме із спокус: виникає якась проблема, трудність, щось неприємне, лукаве входить у наше життя, диявол спокушає нас, і от ми вже не в змозі простити один одного, звинувачуючи в усьому свого ближнього. Але ближній не винен, бо якби я був таким, яким маю бути, мене б усе це не хвилювало.

Люби і себе. Адже так ти даєш собі стимул рухатися вперед. Залишатися в минулому не можна.

Пам’ятаєте, що зробив учень св. Антонія, св. Павло, коли, прийшовши додому, застав свою дружину з коханцем?

– Ну що ж, – сказав він. – Прощай!

– Як? – здивувалася жінка. – Ти не поб’єш мене камінням? Не потягнеш на суд, не покараєш, не…

– Не хвилюйся, я бажаю тобі щастя! Я люблю тебе, і мені хочеться, щоб ти була щаслива. Я думав, нам добре разом, але виявилось, що тобі потрібен інший. Безглуздо примушувати тебе любити мене, насильно милий не будеш, так що – живи своїм життям. Я люблю тебе і тому не мститиму і не каратиму. Адже себе я теж люблю, тому продовжуватиму жити своїм життям, замість того щоб порпатися і тонути в усій цій історії.

А інша людина, мій знайомий, розставшись з дівчиною, страждав потім цілий рік. Тобто замість того, щоб йти далі і думати ще про щось, він рік тонув у переживаннях. Це зовсім не любов. По-перше, ти не любиш іншу людину, раз не можеш відпустити її, дати їй свободу. Та нехай живе своїм життям – все одно змусити полюбити себе ми нікого не можемо. А по-друге, ти не любиш себе. Бо якби любив, то продовжував би рухатися вперед, не сидів би в минулому, не тонув би в думках до хворого стану.

Усе це означає тільки те, що ти не любиш людину, а просто звик до неї і без неї не можеш. Адже якби любов була справжньою, то коли ця дівчина сказала б тобі: «Знаєш, я зустріла іншого, давай розстанемося, у мене нове життя», – ти порадів би за неї або принаймні з повагою віднісся до її вибору і нового життя. Неможливо, люблячи людину, пригнічувати її свободу, бо це не любов, а прихильність і залежність, нездорова залежність.

І прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим. А ти ніяк не можеш відпустити, простити.

Навчися рухатися вперед, навчися любити, перестань пхатися в одні й ті самі двері, раз вони не відчиняються. Подивися – поруч інші двері, і за ними ще більший простір, де набагато краще, бо його приготував тобі Бог.

Полюби своє я, подаруй собі надію, що Бог не залишив тебе, а навпаки, приготував щось набагато краще. Просто ти сам приліпився до старого і хочеш, щоб усе було саме так, як ти вирішив. Але хіба можна в такому разі пройти школу життя.

Автор: архімандрит Андрій (Конанос)