Нагодувати голодних

Про Страшний суд (Мф. 25:31-46)

Євангеліє – надзвичайно проста книга. І те моральне вчення, яке сповістив нам Спаситель, – воно для свого розуміння не вимагає використання складних побудов, великої кількості філософських категорій. Сказано: “Люби ближнього твого, як самого себе” (Мф. 22:39) – і це все. Не додати і не відняти. Залишилося тільки полюбити себе істинною любов’ю і розповсюдити цю любов на ближніх.

Така ж проста і нинішня притча. І навіть не притча це – а опис того, у чому братиме участь кожен християнин (і кожен нехристиянин теж). Предмети, про які говорить Господь, настільки прості, настільки очевидні, що тут не можна щось домислити, або лукаво переінакшити, або вплутатися в суперечку про терміни. Усе максимально ясно для всякої душі, для всякої совісті.

Йдеться про те, що ми називаємо нині соціальним служінням і добродійністю. Але за цим красивим найменуванням можна побачити різне. Хтось подумає: от є люди, яким погано; я, будучи християнином, повинен допомогти їм. Але це не євангельський погляд на ближнього (та і на себе самого). Коли я протипоставляю себе йому, їй, їм – я ставлю себе в якесь особливе положення, а моя допомога перетворюється на великодушну послугу: мені взагалі самому непогано, але є люди, в яких не все складається благополучно, – що ж, я допоможу їм.

А от якщо ми згадаємо слова Христові про любов до ближнього, мірилом якої Він робить любов людини до себе самої; якщо ми серйозно сприймемо Його слова про Страшний суд – і спершу хоч би просто злякаємося, бо наші справи (точніше, відсутність справ) викривають нас, – тоді ми не розрізнятимемо себе та їх. Точно так, як і Христос не розрізняє Себе і нас, але, навпаки, повністю ототожнює.

Чи хочемо ми, коли в нас порожній холодильник (від безгрошів’я чи від неможливості вийти на вулицю через зламану ногу), щоб прийшов хтось з наших друзів і, як добрий чарівник, виклав би на стіл хліб, масло, сир, чай, геркулес, гречку, картоплю, сайру, помідори – а можливо, і вино, яке веселить серце людське? Але і ми самі можемо стати такими чарівниками.

А хто відмовиться від підтримки ближніх у ту хвилину, коли нам повідомили про страшну хворобу, і здається, що життя безглузде вже зараз, хоча попереду ще місяці чи навіть роки? Але в такому разі і наше серце має бути відкрите тим, хто виявився роздавлений подібною звісткою.

А якщо завели на нас справу, звинувативши в чомусь неправедно або ж (нехай не буде!) пред’явивши справедливі звинувачення? Від тюрми та від злиднів не зарікайся – адже правильно кажуть. Хотіли б ми тоді, щоб поруч виявився хтось добрий і сильний, який розвіяв би цей кошмар, дав би надію, утішив? Так, звичайно.

І щоб це було так, ми самі повинні утішати, підбадьорювати, дарувати надію. І життя, яке вирує навколо нас, дає щодня такий шанс.

Автор: священик Федір Людоговський (з циклу: Роздуми над євангельськими читаннями)

Усе по темі: Неділя про Страшний суд