Прощання і прощення

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Що є людина, що Ти пам’ятаєш про неї, і син людський, що Ти опікуєшся ним?” (Пс. 8:5). Так здивовано запитує цар і пророк Давид свого Господа, коли перед його внутрішнім поглядом з’являється велика таємниця спасіння пропащого людства. “Що є такого в нас, що тут стоять перед Тобою, Господи, що Ти помер за нас страшною смертю, і любов Твоя до нас не згасла, не присіклася?” Так, швидше за все, запитає кожен з нас, якщо одного разу вдумається в просту і незбагненну реальність Голгофської Жертви. “Що Тобі, Боже мій, у братові моєму, який, як той “ангел сатани” в апостола Павла, “пригнічує мене” (2Кор. 12:7)? Він мене “пригнічує”, а Ти, Господи, любиш і жалієш його!”

Попереду Великий піст, і нам усім за давньою звичкою здається, що найголовніше в ньому – правильно скласти своє меню. Чи, ще того краще, спробувати, наприклад, у перший тиждень тільки собі і дозволити, що запивати просфору раз на день водохресною водою. В усякому разі, якщо і займає щось наші розуми, так це здебільшого проблема їжі, неначе і не казав нам апостол Павло тиждень тому: “Їжа не наближає нас до Бога: бо, чи їмо ми, нічого не здобуваємо; чи не їмо, нічого не втрачаємо” (1Кор. 8:8). І от у той самий момент, коли ми старанно розраховуємо наші пісні трапези, наш Бог несподівано каже нам зовсім про інше. Він каже нам – про прощення.

В українській мові є два слова, які хоча і означають різні речі, але проте пов’язані якимсь таємничим внутрішнім зв’язком: прощення і прощання. Прощаючись при розставанні, ми повинні простити один одного. Вирушаючи в далеку дорогу, ми повинні вирвати зі свого серця усі образи, що ретельно зберігаються там, усі рахунки, які ми готові пред’явити при слушній нагоді і близьким, і далеким. Це прощення при розставанні надовго потрібне, бо ніхто з нас не упевнений у поверненні, ніхто з нас не може дати гарантії нового побачення: шлях далекий і небезпечний, і невідомо – чи повернемося. А раз існує вірогідність того, що не повернемося, тоді, звичайно, простити необхідно, бо не тягнути ж усі ці образи, усю цю мерзоту і метушню із собою у Вічність, на Страшний Суд, де всі з неминучістю побачать, які ми насправді дріб’язкові та бридкі.

Прощати потрібно, але простити – важко. Чому це? Тому, мені здається, що бажання викривати і таврувати брата свого за його реальні або уявні гріхи дуже вже глибоко в нас вкорінене. Що приховувати, для нас, грішних, докоряти і викривати своїх ближніх і солодко, і приємно. Майже так само приємно і солодко, як і чесати, де свербить. Якщо, не дай Бог, немає нікого поруч, завжди можна знайти привід і предмет для викриття вдалині: навіщо артисти такі соромітники, чому молодь така зухвала, чому, нарешті, начальники такі безглузді? Змусити замовкнути свій внутрішній голос, який пафосно і пристрасно викриває всіх навколо, вкрай тяжко. Не в приклад простіше не дивитися в бік м’ясного відділу, прийшовши в магазин за хлібом.

Бог каже нам про прощення перед далекою дорогою Посту для того лише, щоб ми зрозуміли: не вегетаріанство наша справжня мета, а любов до ближнього свого. Утримання від скоромної їжі не мета, а засіб, і Піст – це лише інструмент, необхідний нам для того, щоб ми могли здійснювати тяжку роботу по зміні своєї душі.

Сьогодні – заговіння на сир і яйця. Сьогодні день, коли ми, православні, прощаємося із скоромними харчами, щоб ні без чого відправитися в далеку і тяжку дорогу Посту. Як колись блудний син, ми “опам’ятовуємося”, повертаємося до себе і виявляємо, що ми – вигнанці. Подібно до прабатька Адама, ми із власної волі одного разу покинули отчий дім, залишили Божий Рай і опинилися в далекій від Бога країні. І от сьогодні ми згадуємо вигнання з Раю нашого далекого предка, бо його гірка доля схожа на нашу біду. Як і він, ми наполегливо прагнули до звільнення від полону синівства; як і він, мріяли про свободу непослуху; як і він, захотіли влаштувати наше життя не за заповідями Божими, а за власними лекалами, тобто – захотіли бути, як боги.

Блудному синові, що зарвався, Бог попускає скуштувати по-справжньому свинського життя, Адама ж, що в буквальному розумінні слова “обожнює” самого себе, очікує вигнання в смерть: “…бо порох ти і до пороху повернешся ” (Бут. 3:19). Вигнаний з Раю Адам плаче про свою гірку долю, і з ним разом плачемо і ми, його нащадки, плачемо і благаємо Господа повернути нас додому, прийняти нас в отчі обійми, знову дарувати нам радість спілкування з Богом.

Рай знову може відкрити нам свої ворота, які закрилися ще і тому, що гордовитий Адам не себе самого, а Бога звинуватив в усіх своїх гріхах. Згадаємо, як він відповів Богові: “Жінка, яку Ти мені дав, вона дала мені від дерева, і я їв ” (Бут. 3:12). Бог, жінка, змій – усі винні в тому, що пав Адам. Усі, тільки не він сам. Тому і виявився цей загальний викривач вигнаним з Раю. Тому і закрилися для нього ворота Вічного Життя. Тому і зрозуміло, що нам, його дітям, вони відкриються тоді, коли ми щиро і просто навчимося прощати всіх, хто нас образив. Невже ми не простимо їх, невже ми не простимо тих, за кого Господь наш помер на Хресті? Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: Сиропусна неділя