До чого заборони і чому потрібно весь час почувати себе винуватим

Якось мене запросили в одну школу – поговорити із старшокласниками. І от коли перед початком уроків діти зібралися на молитву[1], я помітив, що багатьох учнів явно бракує. За вікном чувся гул голосів. Я виглянув у вікно і побачив школярів, які голосно розмовляли один з одним у дворі.

Ми помолилися, почався урок, хлопці увійшли до класу. Я оглядівся і тут помітив одного з тих, кого бачив на вулиці під час молитви.

– Можна поставити тобі питання? – запитав я. – Тільки не думай, що я збираюся тебе відчитувати, ні. Просто скажи: чому зараз ти не молився разом з нами, а базікав замість цього у дворі?

– Вам правду сказати? – запитав юнак.

– Звичайно!

– Я не хочу молитися, отче. Не хочу! Не хочу молитися Богові. Вам це якось заважає?

– Зовсім ні. Мені просто цікаво, чому, знаючи, що йде молитва, ви здійняли такий галас.

У класі почалося хвилювання. Один за другим хлопці підхопилися зі своїх місць.

– Чому ми взагалі повинні вірити в Бога? – крикнув мені один. – Навіщо нас примушують ходити до церкви? Чому Бог не дає нам жодної свободи? Для чого потрібні всі ці заборони: «Це не можна, то не можна..?»

Поки хлопчина говорив, інші теж намагалися щось вигукнути з місця, а потім почали тягнути руки.

– Зачекайте, хлопці, – сказав я. – Я зрозумів, що у вас проблеми. Проблеми з Богом, так?

– Так, у нас з Ним великі проблеми! – підтвердив один з учнів.

– Ну, так розкажіть мені про них!

– Що, прямо так і розповісти? І ви нам нічого за це не зробите?

– Абсолютно нічого. Я не буду навіть вас перебивати. Але з однією умовою: говоріть по черзі.

Тоді один з хлопців підняв руку і сказав:

– Мене вдома примушують вірити в Бога. Примушують ходити в церкву.

– А для мене Бог тепер – це просто якась нав’язлива ідея, – додав другий.

Бог – нав’язлива ідея? Я запитав цього хлопчину:

– Де ти почув такий вираз?

– У дитинстві в мене постійно були проблеми через Церкву. І з батьками, і так. Якщо ви дозволите, я розповім вам масу історій на цю тему.

– Багато не треба, розкажи якусь одну.

– Гаразд, розповім тобі одну, – хлопчик навіть забув звернутися до мене на «ви». – Якось я прийшов з класом у храм. Під час служби ми з товаришем почали розмовляти, і от один з учителів (перед цим він так зосереджено молився перед іконами!) підійшов до нас, сказав: «Геть з церкви!» і вивів нас на вулицю. А на вулиці ударив по обличчю і відчухрав за вуха.

У храмі, сказав він, бити нікого не можна, а поза храмом – можна. І потім пішов назад у церкву і продовжив там молитися. А я стояв і думав: «Що ж це за Бог, раз така благочестива людина, як наш учитель, так жорстоко і несправедливо повівся зі мною?»

Ще один хлопчина підняв руку:

– Можна я теж розповім свою історію?

– Давай.

– Коли я був маленький, то любив переглядати комікси з Микі-Маусом. І от якось один учитель у школі, дуже віруюча людина, вирвав у мене журнал і порвав його на очах у всього класу. «Це поганий журнал, – сказав він, – від нього одна шкода!»

– А мене, – розповів ще один хлопчик, – директор якось завів до себе в кабінет і сказав: «Послухай-но, я людина віруюча, благочестива, і хочу дати тобі добру пораду: не дружи з тим хлопчиком, він – поганий». Тобто, отче, ця людина дала мені зрозуміти, що діти діляться на поганих і хороших. І з одними дружити можна, а з іншими – не можна, небезпечно!

Як з’ясувалося, хлопчина, якого директор називав поганим, також був присутнім зараз у класі. І, піднявши руку, він сказав:

– А пам’ятаєш, адже ми все одно продовжили дружити! Хоч нам і заборонили, але ми залишилися друзями!

Ще один школяр підняв руку:

– А в мене, отче, у молодших класах були картки з покемонами, і один учитель постійно казав мені: «Це все бісівські забави!» І так завжди. Чим би я не захопився – усе не можна! Тільки мені щось сподобається – Церква тут як тут: «Не роби це, не роби те!» Ніби як Сам Бог не дозволяє. І в мене виникло почуття, що я постійно винен, раз увесь час роблю щось погане.

А ще один учень сказав чудові слова, які мені дуже сподобалися:

– Отче, знаєте, усі навколо учать мене не любити Бога. Але я знаю, що Христос все одно – найкращий!

– Повтори, що ти сказав.

– Христос – найкращий! Він не винен, що я не люблю Його. Винні люди, які з дитинства мені говорили про Христа, але не навчили любити Його, а тільки лякали мене Ним, примушували Його боятися. Немов Він тільки і робить, що заважає мені рости, розвиватися і радіти.

– Хлопці, – сказав я. – Те, що ви мені зараз розповіли, – дуже важливо. Це страшна правда, яка і мене давно хвилює, – адже я священик і несу відповідальність за вас перед Богом. Але якби я по-справжньому ніс цю відповідальність, то моєї провини не було б у тому, що ви зараз кажете. А я, на жаль, тут теж винен.

Мені здається, примушувати любити Христа – це абсурд. Господь і насильство – взаємовиключні поняття. І якщо ти робиш щось лише тому, що тебе примушують, – краще не роби. Бог є свобода. Постиш тільки тому, що так веліли батьки? Тоді краще не постуй. І коли примушують йти в храм, і коли неможливо прокинутися для молитви – Богові не потрібне насильство. Так казав і старець Порфирій: «Богу не потрібна повинність», тобто Йому не треба, щоб Його любили над силу. Господь хоче, щоб ми були радісними і вільними. Якщо я ношу рясу, а насправді мені це в тягар, – не варто її носити. І якщо ви прийшли сюди над силу – даремна праця: Бог хоче від нас зовсім небагато, але – від серця.

Пам’ятаєте, як одного разу Господь сказав Своїм учням: «Чи не хочете відійти і ви?» (Ін. 6:67). Бо багато хто з учнів перестав ходити з Ним після того, як почули складну для їхнього сприйняття істину. Господь говорив з ними про Свою жертву, про Святі Тіло і Кров, і люди засумнівалися, подумали: «Якось усе це незрозуміло» і відійшли від Нього. «Чи не хочете відійти і ви? – запитав тоді Ісус тих, хто залишився. – Ви вільні. Якщо любите Мене – залишайтеся. Не любите – йдіть». Як прекрасно, коли так! І апостол Петро сказав Йому: «Господи, до кого нам іти? Ти маєш слова життя вічного».

«Куди ми підемо від Тебе, Господи? З Тобою так добре, з Тобою душа на місці. Ніхто нас не тримає, ми самі хочемо бути поруч!» От коли це все має сенс. Господь дав нам свободу вибору, свободу дій.

Друзі, сподіваюся, мої слова не здалися вам зараз поверхневими. Просто якось мені сказали: «Те, що ти кажеш, звучить дещо поверхнево». Але як інакше про це говорити? Погрожувати і залякувати, щоб люди боялися відійти від Церкви, залишаючись із страху?

Тоді я, втім, запитав хлопців:

– А ви не хочете прийти в храм, посповідатися?

– Так-так, зараз – хочемо, але не як раніше, а по-іншому. Не насильно!

Стариця Гавриїла казала: «Коли я стала черницею, то перестала багато розмовляти з людьми про Бога. Мій чернечий одяг тепер каже за мене». Якщо справжній священик, справжній чернець відвідує твій дім – тебе відвідує Бог. І не будуть потрібні ні проповіді, ні умовляння. Якщо мій приклад для тебе щось означає – слова вже не потрібні, усе необхідне проникло тобі в душу. І якщо я пощу, молюся і маю мир у душі, від мене не потрібно багато слів, усе і так свідчить саме за себе, без зайвих розмов. І насильства.


[1] Традиція, скасована в 2016 році, – прим. пер.

Автор: архімандрит Андрій (Конанос)