Ми тільки давимо на людей, але не показуємо їм світло своїм прикладом

Один старець якось запропонував своєму учневі піти в довколишнє місто – проповідувати Христа.

– Підемо з місією, – сказав він.

Учень вирішив, що в місті вони розмовлятимуть з людьми, але за весь час подорожі старець не сказав ні слова. Так вони пройшли усе місто і повернулися до себе в келію. Здивований учень запитав:

– Отче, чому ми ні з ким не розмовляли?

– Ми розмовляли, чадо. Люди нас бачили.

Тебе бачить твоя сім’я: чоловік, дружина, діти. Не треба нікого дратувати постійними розмовами, наш приклад свідчить сам за себе.

Тому і сказав Господь: «Так нехай сяє світло ваше перед людьми, щоб вони бачили ваші добрі діла і прославляли Отця вашого Небесного» (Мф. 5:16). Чи є в тобі таке світло? Чи освітлює воно твоє життя? Хоч-не-хоч, а з боку це завжди видно. Не треба слів: людина дивитиметься на твої вчинки, твоє упокорювання і доброту.

Хіба чоловік не бачить тебе щодня

Чи помічали ви колись, що чим більше намагаєшся переконати когось, тим швидше досягається зворотний результат? Начебто даєш правильну пораду, а натрапляєш на опір. Учора одна жінка запитала мене:

– Чоловік не ходить до церкви. Що мені робити?

– Нічого не робити. Хто просив тебе змінювати чоловіка? Хіба він не бачить тебе щодня? Ти печеш просфори для храму, і от коли клопочеш з тестом, випічкою – хіба він не розуміє, що ти приділяєш цьому стільки часу, бо віриш у Бога? Хіба це – не проповідь? Навіщо постійно щось говорити? Це абсолютно не треба.

Люди бачать твої вчинки. Коли ти народжуєш трьох, чотирьох, п’ятеро дітей, – хіба незрозуміло, що ти віриш у Бога? Інакше навіщо тобі стільки дітей? Якби ти був невіруючим, невже б ви їх народили? От справжнісінька проповідь! Люди бачать і отримують для себе «послання».

А непрошені поради ведуть до зворотного результату.

Зараз ви скажете: «А хіба ти нам не проповідуєш?» Так, проповідую, але тільки тому, що ви самі цього хочете. Я не примушую вас слухати. Ви слухаєте, бо хочете, от я і говорю з вами. А якби не хотіли, я нічого не міг би вам пояснити, та і не слід було б цього робити.

Я обдурив його. Встав о восьмій ранку і пішов до церкви

Зі мною в сусідньому будинку живе один юнак – його звуть Орестіс. Батьки постійно звинувачують його в різних гріхах, для них усе здається гріхом. Музику слухати – гріх, футбол – гріх, більярд – теж гріх. І постійно умовляють його сходити до церкви, на що юнак відповідає тільки відмовою. І це зрозуміло, оскільки батьки ущемляють його свободу, тиснуть на нього. Одного разу увечері ми розговорилися з цим хлопчиком (це було ще до того, як я став священиком). Було літо, стояла прекрасна погода, небо мерехтіло зірками, і от під час розмови цей хлопчик раптом схвильовано вимовив:

– Завтра я нарешті сходжу до церкви.

– Правда? – запитав я.

– Так.

– Я радий це чути. І не тому, що переконав тебе в чомусь, а тому, що ти сам так вирішив.

А на другий день мені зателефонував його батько і сказав:

– Знову це хлопченя не пішов до церкви! Встав о восьмій ранку і відправився грати в більярд!

– Правда? – стривожився я. Мені стало дуже незручно – адже вийшло, що хлопчик сказав мені одне, а зробив інше. – Ну, що тут скажеш. Мені дуже шкода.

– Але він зовсім нас не чує! Не слухає, що ми йому кажемо!

Через деякий час я зателефонував Орестісу.

– Як тобі не соромно! – сказав я йому. – Річ навіть не в тому, що ти не пішов тоді до церкви. Ти обдурив мене! Сказав, що підеш, і не пішов.

– Але, отче, я був у церкві!

– Твій батько зателефонував мені і сказав, що замість церкви ти відправився грати в більярд.

– Я обдурив його. Встав о восьмій ранку і пішов до церкви – але не туди, куди вони ходять, а в інший храм, на сусідній вулиці. Бо коли я ходив разом з ними, вони починали відразу казати: «От молодець, так і продовжуй – слухай, що ми тобі кажемо, роби, як тобі радять, і виростеш хорошою людиною. Як ми раді!» А я не хочу їм догоджати, от і пішов туди, де вільно можу поспілкуватися з Богом. Не переношу, коли на мене тиснуть.

– Дуже добре! – сказав я у відповідь. – От і ходи в цей храм кожної неділі. Можеш казати при цьому, що йдеш на більярд, на пляж, – кажи, що хочеш, тільки ходи до храму!

– Але хіба не грішно брехати?

– Важливо, що ти ходиш до церкви.

Багато що з того, про що ми просимо для інших, Бог не дає, бо насправді ми хочемо цього для себе, свого задоволення.

«Нехай мій син одружиться на тій дівчині, яка мені подобається. Я хочу цього для його ж блага!» Ну звичайно! А підсвідомість шепоче: «Мені просто хочеться, щоб вийшло по-моєму. Щоб я була задоволена. От так і має поступати мій син!»

Не розумію тільки, як він має поступати. Виконувати твої бажання або жити вільно – так, як, між іншим, живеш ти сама? Це велика різниця. А тиск призводить до зворотного результату. Адже душа все відчуває. Ти звертаєшся до людини, а в неї відчуття, ніби її дряпають колючим дротом. Ніякого миру в душі вона при цьому, зрозуміло, не відчуває, навпаки: хочеться заперечувати і чинити опір.

Запевняю вас: усі гріхи, які нам видяться по-одному, Бог розглядає абсолютно по-іншому. Що я маю на увазі? Наприклад, якщо я скажу тобі, що та людина скоїла такий гріх, і запитаю тут твоєї думки, ти скажеш: «Ох-ох-ох, який жах!» А Господь оцінює цей гріх абсолютно інакше. І навпаки. Іноді гріх начебто і невеликий, а Бог розцінює його як серйозну провину. Бо Господь бачить не лише сам гріх, але і причину, через яку він коїться. Як лікар, який оглядає хворого, що кашляє: важливий не стільки характер кашлю (сам кашель – це симптом), скільки причина, через яку він розвинувся.

Причина гріха – у людській душі, і вона так глибоко, що ми, на жаль, не можемо її побачити.

Скажіть йому, щоб перестав палити

Наведу один приклад. Підліток почав палити. І от приходить до мене його мати (коли я тільки починав сповідувати, батьки часто прагнули випередити своїх дітей, щоб вселити мені, які слова я маю казати їх чаду; зрозуміло, зараз вони вже так не роблять, бо зрозуміли: нічого не вийде):

– Отче, можна до вас?

– Звичайно, я вас слухаю.

– Мій Василь почав палити. Будь ласка, як він прийде до вас, скажіть йому, щоб він перестав!

– А ви йому казали?

– Казала.

– І що, він кинув?

– Ні, але з вами все буде по-іншому!

– А раз зі мною все по-іншому, раз мої слова правильніші за ваші, дозвольте мені, будь ласка, казати вашому синові те, що я сам вважаю за потрібне.

– Добре, отче. Не чекала я від вас.

Жінка йде, приходить син.

– Василю, ти палиш?

– Так, отче. Звідки ви знаєте?

– Від тебе тхне сигаретами. Ну і як, подобається тобі цей запах?

– Ну, я палю не тому, що мені запах подобається, просто…

З усіх юних курців, кому я ставив подібне питання, лише троє відповіли, що їм подобається запах сигарет. Інші пояснювали це по-іншому. Так було і тут.

– Чому ж ти палиш?

– Бо в мене стрес.

Ясно: стрес.

– Чому ж у тебе стрес?

– У мене зараз будуть важкі іспити, і я дуже хвилююся.

Зрозуміло: іспити, хвилювання.

– Чому ж ти хвилюєшся?

– Я боюся не скласти іспити.

Так: страх отримати двійку.

– Що ж станеться, якщо ти не складеш іспит?

– Якщо не складу, мої батьки на мене розсердяться і перестануть зі мною спілкуватися. Вони постійно кажуть, що стільки трудів і грошей, скільки вони в мене вкладають, не має пропасти даремно!

– Ясно. А що ще ти відчуваєш?

– Відчуваю страх, невпевненість у собі. Відчуваю, якщо провалю іспит, то втрачу їх любов і залишуся зовсім один! Це жахливо!

Бачите, що виходить? А винні в усьому нібито сигарети. «Палитимеш – потрапиш у пекло!» Мати бачила тільки, що її син палить, їй і на думку на спало задатися питанням, чому він палить. Вона знай собі повторювала: «Не пали! Не пали!» Це все одно, що людині, яка кашляє, повторювати: «Не кашляй!» Подумай, чому вона кашляє, підбери ліки, і кашель мине.

Хлопчик розповів мені, що йому страшно, він боїться втратити любов батьків, якщо не складе іспит – розумієте? Тобто йому здається, що його любитимуть тільки за хороше навчання! От чому він палить!

Що ж таке в його випадку сигарети – гріх або захист? Куди йому тікати, до кого звернутися? «До Бога», – скажете ви. Так, але до якого Бога? Хіба мати показала йому Справжнього Бога? А я – показав цьому хлопчикові Бога, Якого він зміг би по-справжньому полюбити?

Автор: архімандрит Андрій (Конанос)