Де врятуватися від життя?

У давнину храми були не лише місцем молитви, але і єдиним притулком порятунку. У буквальному розумінні. У храмах ховалися. Храми давали притулок. Хто б не гнався за тобою, головне встигнути добігти до церкви і вхопитися за роги жертовника. Були такі епізоди в старозавітній історії.

Але і церкви християнські рятували життя окремим діячам. Деякі меровінгські королі та їх спадкоємці роками жили в церквах, навколо яких нишпорили недруги із сокирами та ножицями, очікуючи моменту, щоб, вже якщо не відрубати спадкоємцеві голову, то, принаймні, зістригти його довгі кучері, що вважалися знаком королівської гідності.

За старих часів у церквах ховалися від смерті. Минув час, і в храмах стали ховатися від життя.

Якось рано вранці я стояв на братському молебні і згадував одного престарілого ченця. Назвемо його отець Ікс, або по-церковному Іксій. Він був людиною криласу і любив богослужіння. Але ще сильніше він любив церковний статут. Яким натхненням спалахувало його обличчя, коли він говорив про тонкощі поєднання різних служб, про кількість повторення стихир і способи читання канонів, вичитування правила і відповідні трапезі страви!

Наш перший Великий піст у монастирі. Отець Іксій приніс на крилас ложку-свічник, старовинну, залиту древнім воском, і ми читали канони, змінюючи на цій ложці огарки свічок, немов ми відлюдники в занесеному снігом скиту, тоді, у сиву старовину, у старозавітні часи. А потягнися рукою – от тобі вимикач, електричне світло, зручне, і добре видно.

Ця зачарованість у мене дуже швидко минула, або краще сказати, зійшла з мене романтика старовини, випарувалася. А в келії отця Іксія вона панувала завжди. Мені так здавалося тоді, коли я сам був романтиком. Але мого романтизму вистачило ненадовго, він розсіявся в перший рік монастирського життя, хоча це був хороший час, і в релігійному романтизмі я не бачу нічого поганого. Більше того, він корисний – у потрібний час, у потрібному місці.

В юності помилятися легко і приємно. Ентузіазм отця Іксія виявився не романтикою, а іншим мотивом, про існування якого я тоді не підозрював.

Життя це не просто биття серця. Це биття серця зараз. Живе тільки в сьогоденні.

Минулого немає, його не існує. Є тільки те, що є зараз. Той, хто ховається від життя, тому неприємне сьогодення. В отця Іксія вся келія була обвішана старовинними іконами, древніми лампадами, дореволюційним фарфором і книгами. Усе старе було для нього виправдане і святе своєю старовиною. Тут панувала не романтика, а знервоване неприйняття живого, життя.

Він зізнавався, що з дитинства хотів швидше постаріти, дуже любив спілкуватися з літніми людьми, точніше із старими. Звичайно, це можна пояснити тим, що він ріс серед бабусь-черниць, а старовина його притягнула, бо він потомствений старовір. Але зараз я розумію, що ця людина ніяк не могла собі простити, що він живий – от, у чому була його релігія. Чи був він християнином – хто я, щоб відповідати на це питання! Але в церкві дуже зручно і затишно ховатися від життя.

Навіть інтерес до Апокаліпсису в таких людей не безкорисливий: скоріше б усе закінчилося, скільки можна чекати, скільки можна тягнути цю лямку нудного існування?

Чотири вершники Апокаліпсиса, Віктор Васнецов

За релігією легко сховатися від життя. За своєю природою релігія консервативна, вона повинна зберігати старовину, підтримувати традиції. Людина, яка не може собі простити, що вона жива, комфортно влаштується в релігії, адже вона постійно говорить про світ загробний, кличе всі думки і надії спрямувати туди, у той кращий світ.

Що чекає тих, хто там ніколи не жив – це найменш гірке питання. Куди важливіше задаватися питанням зараз, поки живий: Чого я шукаю в Церкві – Христа або притулку від життя?

Господь приймає всіх. Навіть якщо ти прийшов під склепіння Його храму не заради Христа, а щоб сховатися. Я вірю, що Бог радий навіть такому гостю, і у Своєму Небесному Царстві Він утішить і зцілить покалічені душі тих, хто Його не шукав. У Його милосерді в мене немає сумнівів. Нашому Богові можна довіряти.

– Навіщо ж потрібна розмова про цих втікачів?

– Щоб уникнути спокуси прийняти страх перед живим за суть християнства. Релігія – сфера складна і туманна, а там, де багато туману легко торгувати підробками. Самодурство можна видати за норму духовного керівництва, лакейство за упокорювання, мазохізм за лагідність, ненависть до людей за справжню аскезу, тупість за святу простоту, байдужість за безпристрасність, «комсомольське завзяття» за ревнощі про чистоту Православ’я, а боязнь життя за зречення від світу. І ця брехня така зручна всім, що самі обдурені бадьоро стають на її захист.

Адже тільки віра це те, за що люди йдуть на смерть. Померти за Христа – благородно, це честь, яку потрібно заслужити. Але помирати за це?

Стережіться підробок.

Автор: архімандрит Сава (Мажуко)