Народ хотів воювати, а тут Ісус на ослику їде весь у білому

Напередодні Вербної в недільній школі, серед дорослих, ведуться такі, наприклад, розмови:

– Ну от за що Ісуса засудили і розіп’яли?

– Як за що. Читаємо ж от Євангеліє. За те, що Він не виправдав сподівання народу юдейського: вони думали, що Месія в’їде на коні, на чолі війська, і поведе всіх на війну проти Риму, а Він в’їхав на якомусь ослику, як блазень. Про це, до речі, усі священики проповідують, і в книгах пишуть. Юдеї священну війну хотіли, а Він приніс мир.

– Ну, взагалі, цей образ на Сході в ті часи був традиційний і добре знаний: їде на коні – символ війни, їде на осляті – символ миру. Дивіться, в Євангелії ніхто і не дивується особливо, що Він на ослику, і не обурюється, про це не згадується, значить, образ прочитаний юдеями вірно, зустрічають Месію, як і очікувалося. «Усе ж це було, щоб збулося сказане пророком, який говорить: скажіть дочці Сионовій: ось Цар твій гряде до тебе лагідний, сидячи на ослиці й осляті, синові під’яремної».

«Ученики пішли і зробили так, як сказав їм Ісус: привели ослицю й осля і поклали на них одяг свій, і Він сів поверх нього. Безліч людей розстилали одяг свій по дорозі, а інші різали гілки з дерев і стелили по дорозі. Люди ж, що йшли попереду і слідом, виголошували: осанна Синові Давидовому! Благословен, Хто йде в ім’я Господнє! Осанна у вишніх!» (Мф. 21:4-9). Значить, за мир, кажете, Його розіпнули?

– Звичайно.

– А я от думаю: звичайно, у кожному народі завжди є люди, які хочуть війни, подвигів та іншого такого, вистачало в ті часи патріотів-сикаріїв-зилотів і в Ізраїлі.

Але середньостатистична, скажімо так, людина, звичайний обиватель, завжди віддає перевагу миру. Як ви чи я. У всі часи і при всіх громадських формаціях.

Ситість, достаток, міцний мудрий уряд, зарплати та пенсії вище, а податки нижче, відсутність хвороб і катастроф, передбачуваність завтрашнього дня і стабільність, щоб дітей не присилали «грузом-200» з війни, щоб революцій і бунтів не було, щоб жити довго і щасливо та померти, бажано, без мук і уві сні, і щоб перед смертю, при підведенні підсумків життєвих, совісті не було за що мені докорити, у жодному плані. Не життя, словом, а пісня. Хіба погано? Отже Месію, Який несе мир, їде не на бойовому коні, а на осляті, народ набагато більш охоче прийме, я вважаю.

Яке століття в юдеїв завжди вважалося золотим? Великий, звичайно, і славний цар Давид, пророк і досвідчений польовий командир, загартований у незліченних битвах! Але золотим століттям все-таки вважається період правління його сина Соломона, царя Шломо, ім’я якого якраз і означає «не-війна» і однокорінне зі словом «шалом», період, коли не воювали, а торгували, будували великий Єрусалимський храм, навіть з Єгиптом уклали мир, усюди віяла цивільна благодать, усі були ситі, і «вага золота, що надходило Соломону щороку, була шістсот шістдесят шість талантів золотих» (3Цар.10:14).

Значить, ви все-таки так і думаєте: народ хотів воювати і бити ворога, а тут такий Ісус на ослику їде весь у білому, посміхається усім, і нашим і вашим, і каже: «Ну що ви! Піс, лав, ні війні!». Прямо не Месія, а якийсь хіппі…

– Ох… Що думаю?.. Та вже не знаю що і думати, ви мені голову заморочили. Ну а що, по-вашому, Він війну чи що ніс?

– Ні, звичайно. Війна – це зло. Він ніс мир. Але такий мир, який для світу буває страшніший за війну. Світу пропащому – мир первинний, Божий… Який вторгається в цей світ і усе, що в ньому злежалося, встановилося, усі численні засади, «скрєпи» і наріжне каміння, перевертає. Після в’їзду до Єрусалиму Він же куди пішов?

– Та… У храм пішов, столи перевертати, торговців гнати, скандал влаштовувати…

– От саме. Разом з Царем – увійшло і Його Царство, а воно для сталих уявлень Ізраїлю про світ і про благо виявилося не миром, але мечем. Мечем, що порушив зрощений за віки лад життя і світогляд релігійних, порядних людей, які живуть, як вони вважали, в основному праведно, за статутом Бога Єдиного…

І замість «усе більш повного задоволення потреб вірних», замість чергового благословення любові до батьківських гробів і всяких батьківських передань, вийшов переворот і спокуса в умах. Через Христа, через Його слова і явлення – усе, нажите Ізраїлем віками непосильного труда, стало під сумнів, усі цінності і «скрєпи» – під сумнів… Коротше, ситуація, напружена до максимуму. Окрім як хрестом, закінчитися усе це ніяк не могло. І каміння заголосило…

– Знаєте, я якось переживаю от ці слова, про каміння.

– А каміння, між іншим, досі голосить.

– Як це?

– А так. От я як бачу: живе людина, за довге життя всякі шлаки, нею поглинені, відкладаються в ній. Відкладаються, перетворюються на пісок, потім у каміння – у хребті, у нирках, у жовчному міхурі там, у сечовому.

Починає лікар лікувати, ворушити ці поклади – і починає каміння волати: «Не чіпай! Боляче! Організм до нас звик, навіщо чіпаєш! Нестерпно!». А лікар каже: «Потрібно, інакше, якщо вас не позбутися, помре організм».

Так і всі наші звички, великі і малі грішки, пристрасті-ласощі, правдочки, переконання, приватні і громадські, відкладаються в нас як каміння, у думці, у совісті, у серці. Ніби ми і звикли, живемо якось, ніби – мир. А Христос приходить – і починають ці кам’яні відкладення там усередині ворочатися і волати. На кшталт, знаємо, хто Ти, Святий Божий, прийшов тут мучити, дробити і виводити нас!.. Тому і біль, і смуток, і страх нападають, тому так часто хочеться від Бога сховатися назад під адамів кущ, тому і піст, і молитва, і перегляд стосунків до людей, до життя, до себе, тобто все, що не формальне, а по-справжньому, згідно Євангелія в житті буває, усе дається так важко.

– Так.

– Але розумієш: без цього – взагалі смерть. Ні любові, ні радості, ні життя ніякого не буде, якщо Христос не почне ворочати і виганяти з нас наше каміння…

– Отже – заголосило, і нехай голосять!..

– Нехай!.. До речі, йдете верби освячувати?

– А як же!

… От такі розмови, ну або приблизно такі…

Автор: священик Сергій Круглов

Усе по темі: Вхід Господній в Єрусалим