Ми в більшості судимо про людину за її зовнішніми діями. Скоїла людина в наших очах зле, ми і кажемо, що вона зла людина, та ще, для прикраси, і від себе вигадаємо на неї щось, і от погана чутка пішла про неї. А так судити не можна, бо внутрішніх спонукань людини зробити те чи інше ми не знаємо, а не знаючи, і засуджувати її не можемо. Наприклад, уникаючи слави людської, людина робить добро таємно, а ми, не бачачи її, що вона роздає милостиню явно, кажемо, що вона скупа. Чи праведно судимо? Звісно, ні. Людина від природи мовчазна і любить добро не на словах, а на ділі. А ми, не знаючи про її чесноти і ґрунтуючись на одній її неговіркості, називаємо її безсердечною. Чи справедливо судимо? Знову ні. Людина, не бажаючи з’явитися перед людьми пісником, куштує на людях солодкі харчі; а ми, не знаючи того, що вона вдома не куштує досхочу і чорного хліба, називаємо її обжерою і п’яницею. Чи не помилкове наше судження? Без сумніву, так.

Тому за зовнішніми діями судити про людину не можна, бо легко можна помилитися. А звідси, саме собою, слідує ще і те, якщо по видимим діям людини в судженні про неї помилитися можна і, отже, судити на варто, то тим більше не слід судити з чуток або пліток від інших. А якщо вже і з чуток, і за зовнішніми діями не можна судити, то краще зовсім не судити, якщо не покликані до того посадою. «Тому не судіть нічого передчасно, – каже слово Боже, – аж доки не прийде Господь, Який освітить таємне у темряві і виявить сердечні наміри; і тоді кожному буде похвала від Бога» (1 Кор. 4:5). Від засудження застерігає і ап. Яків, кажучи: «Один є Законодавець і Суддя, Який може спасти і погубити; а ти хто, що судиш ближнього?» (Як. 4:12). Тому ж учить і ап. Павло: «Хто ти, – каже він, – що осуджуєш чужого раба? Перед своїм Господом стоїть він або падає» (Рим. 14:4). І Сам Господь мовить: «Не судіть, то і вас не судитимуть; не осуджуйте, то й вас не осудять» (Лк. 6:37). Амінь.

Пролог