В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Христос воскрес!

Святитель Іоанн Златоуст кожною пасхальною ніччю нагадує нам притчу Христову про працівників, найнятих у виноградник (Мф. 20:1-16). Він знову і знову каже нам про те, що, коли б не застав нас заклик нашого Бога, під старість або в розквіті літ, Господь чекає всякого і завжди. Для всякого і завжди, чи переніс він скорботу і жар денної праці або з’явився лише надвечір свого віку, уготована ні з чим не порівнянна нагорода – динарій Царства, дар Вічного Життя! І володій ми дитячою, довірливою вірою – не було б на усьому білому світі людей щасливіших і спокійніших за нас: наш Бог подарував нам прощення, – чого ще бажати, чого боятися? Наш Спаситель спокутував наші гріхи, – про що плакати, від чого сумувати? Сама смерть віднині не владна над нами, – хто зможе поневолити нас? Дар запропонований, уся проблема в тому, як його прийняти.

Як довго сумнівалися апостоли! Як довго не вірили власним очам і вухам! Вони, як і ми, знали, що небезпечно довіряти особистому досвіду. Ним, як і нам, відомо було, як часто обманюють людину її власні почуття. Знадобилися безперечні свідчення, багатократні явлення воскреслого Господа, щоб страх і підозрілість змінилися тріумфуванням і надією, щоб радість змінила переляк, щоб розчинилися не лише двері, старанно замкнуті «з остраху перед юдеями» (Ін. 20:19), але вільно і сміливо відкрилися серця, готові вмістити в себе цілий світ! Для цих людей, захоплених радістю вічного життя, разом пропали кудись вороги, недруги, язичники, чужаки – весь світ став для них рідним і улюбленим. Весь світ став для них своїм, бо тепер це дійсно був світ Божий! Бо для них стало очевидним те, що пізніше формулювалося в апостола Павла: Царство Боже – це місце, де немає ворогів, немає хвороби, немає печалей, немає скорботи, «немає ні елліна, ні юдея, ні обрізання, ні необрізання, варвара, скіфа, раба, вільного, але все і у всьому Христос» (Кол. 3:11)!

Тільки після воскресіння Христового людству відкрилася дивна істина про Бога: Він не просто Творець, Який створив всесвіт для якоїсь невідомої мети, Він не лише Суддя, Який віддає «кожному за вчинками його» (Рим. 2:6), але «так полюбив Бог світ, що віддав і Сина Свого Єдинородного, щоб усякий, хто вірує в Нього, не загинув, а мав життя вічне. Бо не послав Бог Сина Свого в світ, щоб судити світ, а щоб світ спасся через Нього» (Ін. 3:16,17). І світ зрозумів, що Бог передусім – Любов (1Ін. 4:8). Тому що Бог любить «струджених і обтяжених» (див. Мф. 11:28), тих, що плачуть і скорботних, лагідних і гнаних, Він любить тих, кого не любить ніхто. Він любить тих, хто і любові негідний. Наш Бог любить того, хто Його зрадив, Він не мститься, не віддає «за заслугами», але тільки запитує зрадника: «Симоне Іонин! Чи любиш ти Мене?» (Ін. 21:16). Наш Бог просить любові у відповідь!

А якщо це так, тоді Бог, Хто за визначенням ніщо і нікого не потребує, бо має абсолютну повноту буття, бо «Бог є світло, і немає в Ньому ніякої темряви» (1Ін. 1:5), тоді наш Бог якимсь незбагненним чином потребує людини, її вірі, її любові, її відданості. І означає, між Святим і Вічним Богом і грішною людиною немає непереборної перешкоди!

І все це тому, що Син Божий утілився заради людини. І усе це тому, що Син Божий помер страшною смертю на Хресті «заради нашого спасіння». І все це тому, що Син Божий занурився в пекло залишення Богом, Який змусив Його закричати в невідбутній тузі: «Боже Мій, Боже Мій! Навіщо Ти Мене покинув?» (Мф. 27:46). Він увійшов до цієї безодні відчаю, і морок наповнився Світлом, і пекло рухнуло! Рухнуло, бо пекло – це місце, де немає Бога, де немає надії, де, як у «чорній дірі», зникає саме буття, пекло, що з моменту гріхопадіння прабатьків торжествувало у світі, виявилося, за словом Іоанна Златоуста, осоромленим і знищеним! Воно було «осоромлене і знищене» подією немислимою: зішесттям у цю область відчаю Того, Кого смерть не змогла утримати в жадібних своїх обіймах! І, як у перший день творіння, коли «сказав Бог: нехай буде світло» (Бут. 1:3), так і в момент хресної смерті Спасителя, коли, здавалося б, диявол міг вже торжествувати свою остаточну перемогу, морок вічної смерті пронизав потік божественного Світла, і там, де панував відчай, запанувала Любов!

От чому різними мовами, в усіх кінцях світу звучать цією світлою пасхальною ніччю чудові слова апостола Любові, святого Іоанна Богослова: «У Ньому було життя, і життя було світлом людям. І світло в темряві світить, і темрява не огорнула його.» (Ін. 1:4,5). Не обійняла пітьма світ, що живе надією, тому що «Chrіstus resurrexіt!», як свідчили незліченні сонми мучеників, що приймали смерть у цирках і на іподромах Риму за сповідання воскреслого Христа. Не обійняла – бо «Χρίστός ανεςτη!», як учили нас наші православні батьки – греки, коли принесли світло віри Христової на землю наших предків. Не обійняла – бо «Христос воскрес», як виголошуємо сьогодні і ми, бо знаємо, що дійсно «світло в темряві світить, і темрява не огорнула його»!

Христос воскрес!

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: Пасха