Був у мене приятель. Усі звали його Вітьком, хоча від народження йому в ту пору було вже років так під п’ятдесят. Веселий, сильний, розумний мужик, відмінний тесля. Втім, випивав іноді – була така справа. Ну, і закінченим п’яничкою його назвати було не можна, а зовсім непитущих теслярів – спробуйте нині знайти! А от упертості був, дійсно рідкісної. Якщо щось втовкмачив собі в голову – усе! Жодні аргументи і пояснення там вже не діяли. Тільки так, і ніяк інакше. Ця безглузда упертість у Вітька проявлялася буквально в усьому. Ну от, наприклад, він принципово відкидав будь-який електроінструмент і теслярував по-старинці – сокирою, ножівкою, рубанком. Роботу, яку без особливих зусиль можна було зробити за пару годин за допомогою електроінструменту, Вітька “мучив” вручну півдня. Широкий у кістці, дуже сильний фізично, він міг працювати без передиху дуже довго. Підозрюю, що ця відмова від електроінструменту була для нього свого роду вправою: дуже небагато людей сьогодні здатні до такої інтенсивної фізичної роботи.

Але вже якщо Вітька йшов у запій, це теж було явище. Одного разу він прийшов до мене взимку по снігу босим. Просив гроші на самогон, і категорично відмовлявся взути мої черевики:

– Ти чо, Сашко? Я тобі хіба побирушка? У мене своє взуття є. Просто захотілося от так – по холодку босоніж.

Знаючи його упертість, довелося піти на хитрість: гроші я йому пообіцяв, але з умовою – тут же взутися. Вітька зрозумів, що ситуація безвихідна. Подивився на мене з докором, пробурмотів: “Гех, люди-люди”, – і сів натягувати черевики. Гроші тоді довелося дати, інакше знову пішов би босим.

У Церкву Вітька ходити любив, відстоював довгі служби на Різдво і Пасху, але за святкову трапезу разом з усіма чомусь соромився сідати, йшов відразу після богослужіння. Пам’ятаю його обличчя в храмі – напружене, зосереджене. Неначе про щось дуже важливе просив він Бога в душі, про щось таке, чого ніколи не вимовляв вголос.

Його мама працювала в нас у храмі. Вона і попросила мене після чергового запою узяти його із собою підсобником на чергову піч. Кілька разів ми їздили разом з ним на шабашку в Підмосков’я. За роботою Вітька багато розповідав про своє нескладне життя: в юності займався спортом, і не якимсь, а п’ятиборством, їздив на змагання. З дружиною не зійшлося – розлучилися. Був пожежним у воєнізованій частині, потім працював ветеринаром. Двічі за контрактом вербувався в армію, служив на афганському кордоні. За типажем Вітька був чистою, доброю і недолугою людиною, яка ніяк не може знайти застосування своїй величезній життєвій силі.

І от одного дня в недобрий осінній ранок мені зателефонував знайомий, і сказав, що Вітька згорів. Напився, і заснув, а будинок спалахнув. Може – недопалок непогашений, може – проводка.

Якось зовсім погано мені стало від цієї звістки. Навіть не від того, що загинув Вітька, ні, а від безглуздої повсякденності цієї смерті. Чоловік служив на кордоні, кидався з брандспойтом у самісіньке пекло на серйозних пожежах, пробивався в палаючі будівлі, і залишився живим. А тут – помер, немов останній п’яничка, очманів на підпаленому недопалком матраці.

Ні, для Вітька це була неправильна смерть, не так він повинен був померти, і вся душа моя опиралася цій страшній новині.

Як потім з’ясувалося – не даремно. Вже наступного дня я дізнався подробиці Вітькової загибелі. Випивали вони удвох з приятелем, потім заснули. Вночі Вітька прокинувся і побачив, що будинок горить. Грамотний борець з вогнем, він насамперед вибіг на вулицю, постукав до сусідів, в яких був телефон, і велів викликати пожежників. А сам кинувся назад, у будинок, що палав. Йому кричали – ти куди, згориш! Він тільки відмахнувся: – Ви що, там же людина залишилася! Вбіг у вогонь, і назад вже не вийшов… Тільки от приятеля в палаючому будинку якраз і не було: виявилося, проспався і пішов вночі геть. Ще до пожежі.

От так і загинув Вітька – рятуючи з вогню друга, який у цей час мирно спав у себе вдома. Можливо, хтось визнає таку смерть безглуздою. Але для мене Вітька назавжди залишиться прикладом ставлення до ближнього, про яке Сам Господь сказав: “Немає більше від тієї любови, як хто душу свою покладе за друзів своїх” (Ін. 15:13).

Автор: Олександр Ткаченко

Репліки