Чудеса, мудрість і любов

Апостол Павло (фрагмент), Рембрандт ван Рейн

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

У Першому посланні до Коринф’ян святий апостол Павло нагадує нам про те, що світ цей усією своєю премудрістю не пізнав Бога. “Бо, – каже він, – юдеї вимагають чудес, і елліни шукають мудрости” (1Кор. 1:22). Іншими словами, усі люди, не просвічені благодаттю віри, тим дивним подарунком, який Бог дав кожному з нас, християн, усі люди, чиї душевні очі, подібно до очей двох сліпих, про яких ми читали в сьогоднішньому Євангелії, не бачать Світла Христового, усі ці люди впродовж довгого життя намагаються або знайти безперечні докази буття Божого силами власного розуму, або із завзятістю, гідної кращого застосування, чекають усе нових і нових чудес. Але от що дивне: коли Господь на Палестинській землі на очах безлічі свідків здійснював чудеса зцілення недуг, коли Він повертав до життя померлих, коли годував тисячі голодних, тільки одиниці, тільки “мале стадо” учнів і апостолів прийняли ці чудеса як доказ, як основу своєї віри в Сина Божого. Більшості народу, як і вождям його, фарисеям, явлених чудес було мало. Вони вимагали ще і ще чудес, знамень, доказів. І ці незвичайні події, ці приголомшливі докази були для них дані. Що ж відповіли ревнителі старозавітного благочестя, коли в черговий раз прозріли сліпі, коли знову і знову отверзлись вуста біснуватого? Вони відповіли, як завжди ненависть відповідає на любов: “Силою князя бісівського виганяє Він бісів” (Мф. 9:34).

Коли настав час проповідувати Євангеліє усьому творінню, коли апостоли розійшлися по всьому населеному світу з благовістям про Слово життя, в Афіни, до вчених еллінів, до тих, хто “шукає мудрості”, відправився наймудріший і найбільш освічений з апостолів Христових – Павло. Що ж стало результатом його проповіді афінським мудрецям? От як пише про це святий апостол Лука в “Діяннях святих апостолів”: “Почувши про воскресіння мертвих, одні глузували, а інші говорили: “Про це послухаємо тебе іншим часом”” (Діян. 17:32).

Юдеї вимагають чудес, і елліни шукають мудрости“. Шукачі чудес у відповідь на чудеса, здійснені в них на очах, звинувачують Христа в сатанізмі, а любителі мудрості, почувши проповідь про Вічне Життя, просто регочуть або розмовляють з апостолом як з божевільним. І ми знаємо, що це ще не гірший результат. Ми знаємо, що за чудеса, за зцілення, за жалість і любов люди убили Сина Божого. Ми знаємо, що за віру і вірність, за безкорисливе служіння, за відданість і співчуття інші люди стратили Апостола. От чим завершилися “вимагання чудес” і “шукання мудрості”.

Усікновення голови святого Павла, Енріке Сімоне

От і нам з вами постійно хочеться стати свідками якоїсь незвичайної події, чуда, що приголомшує уяву. Хочеться нам, кому таємно, неусвідомлено, а кому і явно, щоб замироточили раптом ікони, щоб зцілилися від тяжких недуг близькі і знайомі, щоб Сила Божа явно і очевидно восторжествувала у світі і неодмінно на наших очах, при нашій експертній участі. Хочеться нам знайти якусь таку книгу, де б усі наші питання отримали вирішення, де б написані були такі слова, щоб нашу заспану душу розбудили і потрясли. Щоб раз і назавжди, у результаті чи то дивовижної події, чи то палких слів святого проповідника, залишило б нас бажання грішити, щоб стали ми праведниками, без особливої напруги, без надмірних зусиль.

А Господь наш на всі наші шукання чуда та мудрості відповідає нам у посланні апостола Павла до Римлян, яке читалося сьогодні за Божественною літургією: “Ми, сильні, повинні терпіти немочі безсилих‚ а не собі догоджати” (Рим. 15:1).

Терпіти немочі безсилих” – це означає сприймати наклеп у відповідь на благодіяння без скорботи і смутку. Це означає приймати кепкування і зло без образи. Це означає, зрештою, відповідати на зло – добром. Адже апостол Павло у своєму посланні до Римлян безсилими називає не просто грішників, не якихось розслаблених, ні! Безсилі – це вороги Христові, люди, не здатні прийняти проповідь про Розіп’ятого Спасителя світу.

Ми оточені такими людьми. Ми і самі часом такі. І от істинне чудо, і істинна мудрість: жити в цьому світі і залишатися християнами. Жити серед гріха і розпаду і не злитися, не засуджувати, не проклинати безбожників, але пам’ятати всякий раз, коли доля зіштовхує із злістю, гріхом, нерозумінням і кепкуваннями, як наш Бог молився на Хресті: “Отче, прости їм, бо не відають, що чинять“. От чудо! От мудрість! Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: 7 неділя після П’ятидесятниці