Посилаючи апостолів на проповідь, Господь каже: «Хворих зціляйте, прокажених очищайте, мертвих воскрешайте, бісів виганяйте: задарма одержали, задарма давайте» (Мф. 10:8).

Можна додати: зціляйте, як це робили Ілля та Єлисей. Бо саме цих двох пророків в юдейській традиції названо словом апостолос – «апостоли», «послані». Бо Сам Господь через апостолів (у Діяннях святих апостолів є дуже хороший вираз – «руками апостолів») здійснює численні зцілення. Ці зцілення – знамення Царства, знак того, що Господь є присутнім серед нас.

У Євангеліях немає слова «диво», хоча в грецькій мові дуже багато слів з цим значенням: «незвичайний», «дивний», «вражаючий», «неймовірний», «аномальний» і т. п. Народу дуже подобалися ці слова. Грецька література часів земного життя Христа рясніла оповіданнями про різного роду чудеса язичницьких пророків, напівбогів. Але в Євангелії жодного з цих слів немає. Для позначення дива там використане лише одно грецьке слово семе’йон, яке на латинь зазвичай перекладається як signum – «сигнал, знак». Значить, те, що здійснює Ісус, не диво, а сигнал, знак присутності Божої серед людей. Значить, у диві головне не «аномальність», незвичність, а те, що через нього Господь подає нам звістку про Себе. Слід сказати, що і в слов’янському Євангелії слово «диво» не вживається, хоча в слов’янській мові воно, звичайно, є. Але воно застосовувалося тільки для позначення хибних чудес різного роду язичницьких богів і напівбогів, пророків, лжепророків, волхвів і т. п. От Симон Волхв або Варіісус, з яким зіткнувся апостол Павло, – ті здійснювали «чудеса». А Христос давав знамення; семе’йон, слов’янською – «знамення». Але коли на початку XIX ст. робився Синодальний переклад, його автори не звернули на це уваги і використовували слово «диво». Тим більше що це була епоха романтизму, «дивовижне» було модним у літературі – згадаймо повні перетворень казки Гофмана, Гауфа… От у цій романтичній атмосфері визрівав Синодальний переклад Нового Завіту, і замість чудового слова «знамення» з’явилося «диво».

Ісус і Його апостоли не здійснюють дива, а дають знамення. Цими знаменнями Господь повідомляє нам, що Він дійсно прийшов, щоб звільнити світ від влади зла, підняти нас з рабства, в якому ми усі опинилися.

* * *

Відправляючи апостолів на проповідь, Ісус каже: «На путь до язичників не ходіть і в місто самарянське не входьте; а йдіть краще до овець загиблих дому Ізраїлевого» (Мф. 10:5,6). Багатьох цей текст бентежить, особливо тих, хто ще тільки шукає віру: виходить, ця Людина з Назарету піклується тільки про Своїх, про юдеїв? тільки про тих, хто живе в Його країні і підкоряється правилам Його релігії? Проте слід пам’ятати: в Євангелії кожне слово звернене не лише до тих, хто чув його в той момент, коли Господь його вимовив, але і до мене, і до вас – до кожного з нас, хто сьогодні відкриває Євангеліє. Євангеліє можна порівняти з телефонною слухавкою, яку будь-який з нас може зняти, – і тоді почує звернений до нього з конкретного приводу голос Христовий. І коли Спаситель каже: «На путь до язичників не ходіть», – Він звертається не до когось, а до нас.

У нас іноді виникає бажання навертати людей, яких ми вважаємо язичниками. Багато років тому один юнак років п’ятнадцяти-шістнадцяти сказав о. Олександру Меню: «Я б хотів поїхати в Китай, щоб навертати китайців у віру Христову». І отримав на це чудову відповідь: «А що, Росія вже так зав’язнула в благодаті, що тут і навертати нікого?» Це відповідь кожному з нас, і передусім – про нашу місію. Хіба справа проповіді вже закінчена тут, серед оточення? Зовсім не треба їхати «у Китай». Досить піти в найближчу школу або лікарню, де нас чекають, де наша проповідь потрібна.

От який сенс слів Господніх: «На путь до язичників не ходіть». Далі в цьому ж розділі – підтвердження того, що Він звертається не лише до юдеїв: «І поведуть вас до правителів і царів заради Мене на свідчення їм та язичникам» (Мф. 10:18). Царі в ті часи були тільки в язичників, значить, йдеться про проповідь серед язичників. Таким чином, кажучи: «На путь до язичників не ходіть», – Ісус застерігає нас сьогодні від всяких хибних ідей і направляє «до овець загиблих дому Ізраїлевого», яких більш ніж достатньо навколо нас.

* * *

Відправляючи учнів на проповідь, Господь напучує: «Не беріть з собою ні золота, ні срібла, ані міді у пояси свої» (Мф. 10:9). Ця рекомендація стане зрозумілішою, якщо ми відкриємо один з талмудичних трактатів, де написано: «Ніхто не повинен входити в храм з палицею, у черевиках, з поясом з грошима та із запорошеними ногами». Входячи в храм, людина повинна залишити за порогом усі світські справи. А Христос посилає нас у світ як у храм. Під час Літургії ми співаємо; «Відкладімо нині всякі житейські піклування», – це те саме напучування Христове, яким Він нагадує нам, що для християнина весь світ – храм. Для юдея храм – не лише місце, де звершуються ритуали, обряди, це місце перебування Бога і тому – місце для молитви. А для християнина місце перебування Бога і місце для молитви – весь світ. Про це прямо говориться і в Старому Завіті: «Куди піду я від Духа Твого і від лиця Твого куди втечу? Зійду на небо – Ти там перебуваєш; зійду в пекло – і там Ти. Чи візьму крила в ранньої зорі і переселюся на самий край моря, і там рука Твоя поведе мене, і правиця Твоя триматиме мене» (Пс. 138:7-10).

Господь посилає апостолів, «як овець поміж вовків», і просить бути мудрими, як змії, і лагідними, як голуби. Думається, гола, незахищена мудрість – одна з найважливіших християнських рис. У Второзаконні сказано: «І люби Господа, Бога твого, усім серцем твоїм, і всією душею твоєю і всіма силами твоїми» (Втор. 6:5). А в низці рукописів Септуагінти, грецького перекладу Біблії, знаходимо ще і слово діано’йас – «розумом». Так у старозавітному тексті замість слова «серце» з’являється «розуміння», а новозавітній (Мк. 12:29,30) називає і те і друге – і серце і розуміння. Таким чином, християнин повинен мати не лише палке серце, але і розум, інакше будь-яка діяльність може зійти нанівець. Звичайно, Ісус – Бог нашого серця, проте не лише серцем, але і розумом ми повинні любити Господа. Але це має бути розум беззахисний.

Зміст