«Те, що ти робиш, – страшний гріх!» Але якщо ти такий святий і чистий, чи зможеш співчувати?

Будь-яка людина може піднятися над своїм внутрішнім «болотом» і досягти вершини святості. Кожен з нас – це суміш святості і посередності. І кожен несе усередині себе шматочок неба. Ось так. І коли ми починаємо це розуміти, то вже можемо і «спуститися» з неба на землю, надихаючи інших на справжнє, істинне і природне життя. Зрозуміло, це не означає, що ми даємо людям «зелене світло» на гріхи та інше. Коли людина визнає свою неміч і навчається бачити себе з боку, вона не повинна казати іншим: «Ну от, раз усі ми грішні, давайте грішити і далі!» Ні у жодному разі. Зовсім не означає, що тепер люди можуть робити усе що завгодно. Втім, якщо людина хоче згрішити – вона і так грішить, що ж поробиш, не утримувати ж її силою.

Але будь-який гріх має гіркий смак – навіть якщо спочатку ти його не відчуваєш. Отже якщо людина скоює поганий, непристойний вчинок, рано чи пізно їй відкриється, що це гріх, – вона сама зрозуміє, сама відчує.

Треба не силою примушувати людей бути хорошими, тримаючи їх у постійному страху і напрузі – цього не роби, того не роби, – ні. Треба допомогти ближньому побачити себе справжнім, свою істинну природу.

Не піднімай високо планку – хіба сам ти вже досяг цієї небесної, надприродної досконалості, без якихось зусиль? Ні, звичайно, – легко і просто це не досягається. Раз ти сам не чиниш так, як говориш, раз я так не чиню – як тут можна говорити про простоту? «Так легко кинути палити!» «Не роби так, роби отак, це ж легко!» Зовсім не легко, а дуже навіть важко. Як казав старець Паїсій: «Якщо Бог мене залишить, я відправлюся в Салоніки і піду танцювати по барах».

Зараз от я сиджу тут, розмовляю з вами, і усе в нас виходить не тому, що я такий прекрасний, а ви – жахливі, а тому, що Господь тримає мене за руку і допомагає мені. Звичайно, і я, у свою чергу, сприяю Богові, подаючи Йому свою руку, але найважливіше – саме Його велика допомога. І справа тут не в тому, що ви, мовляв, хулігани і бандити, а ми такі хороші. Просто коли я починаю розуміти, що Господь мені допомагає, то спускаюся з небес на землю, а людина дивується: «Дивіться, отче, як ви мене розумієте! Розумієте, чому я так чиню, чому так живу, – усі мої гріхи, падіння, вади, мерзенність і відкидання!» Як же мені не зрозуміти тебе? Усе це я так само ношу у своєму серці. «Не може бути! Але ж ви так ніколи не робили!» Не робив, вірно. Але подумки, у серці, – робив. Це як з тістечком – навіть якщо його не їси, а просто уявляєш у своїй уяві, потечуть слинки. Згодні? Варто тільки пройти повз вітрину. У мене, в усякому разі, так і буває.

Одного разу мене запросили провести бесіду в Лондоні. А там стільки смачних солодощів продається всюди! Але в мене в той час був період, коли доводилося обмежувати себе в солодкому – лікар заборонив. І я не доторкнувся до жодного тістечка, дотримував режим. Але подумки… Подумки я з’їв усе, що побачив! Адже правда, ні шматочка в рот не узяв, ті, хто зі мною там був, можуть підтвердити – вони умовляли спробувати хоч одне тістечко, але я наполегливо твердив: «Ні, ні!» І тільки моя душа знає, що в ті моменти творилося в мене усередині – подумки я з’їв усі ці тістечка!

Тому коли до мене приходить людина і кається в гріху обжерливості, я не можу почати звисока пояснювати їй: «Знаєш, те, що ти робиш, – неприпустимо! Обжерливість – страшний, смертний гріх!» і т. ін. Хіба сам я не страждаю час від часу цим гріхом, бажаючи того ж самого? Так і виходить співчуття. Мені дуже подобається значення цього слова – коли твоє страждання розділяють, страждають разом з тобою. І розуміння, милосердя – там же. Тобто людині боляче від твого болю – вона тужить твоєю скорботою, а то і грішить, падає разом з тобою. Проте співчуття без розуміння неможливе. Щоб «хворіти» за людину, треба її розуміти. І якщо я такий прекрасний, чистий, святий і недосяжний – як зможу я співчувати тобі по-справжньому? І як ти відкриєшся мені, як зізнаєшся в тому, що носиш у своєму серці?

Дуже важливо, щоб духівник, який опікується тобою, був справжнім подвижником, а не вдавав із себе невідомо кого; щоб, будучи людиною святого життя, він при цьому умів співчувати, жаліти грішників, що приходять до нього; щоб він жив подвигом – тобто сам падав і вставав, боровся і трудився, докладаючи зусиль і не зображуючи тобі ідеалізований образ християнства; не піднімав би планку занадто високо, так що ти втрачаєш останні сили і готовий вже усе кинути: «Ні, годі, я ніколи так не зможу»! І починаєш божеволіти, бо як можна зізнатися в усіх своїх таємних помислах, думках і бажаннях такій досконалості? Так от, це – велика помилка.

І знаєте, що не перестає дивувати мене кожного разу? Що найсвятіша Особа на землі після Господа нашого Ісуса Христа – Його Мати, Пресвята Богородиця, – Яку ми називаємо Благою, Преблагою, хіба Вона не досконала? Але при цьому хіба Вона засуджує когось? Рідко так буває, що хороша людина не звеличується над іншими; рідко про того, хто досконалий, можна сказати: «Він просто такий – простий. Просто освітлює усе навколо, просто любить, просто живе святим життям – заради цілого світу». Адже саме це зробила Пречиста Діва – стала Пресвятою заради людей. Яких людей? Які самі прагнуть до цього. От чому ми так любимо Богородицю: Вона – Мати, ніжна і в той же час велична. І Вона ставиться до тебе з повагою – до тебе, поганого грішника, – і любить, обіймає, омиває, очищає і зберігає тебе.

Саме так можна змінити людину – коли вона сама цього бажає, – добрим ставленням, милосердям, ласкою, ніжністю і обіймами.

Тоді з її серця зникає невпевненість і страх. Ти підбадьорюєш її, і вона не боїться відкрити рот. «Невже мені нічого від тебе за це не буде? Жодного ляпасу?» – «Жодного». – «І ти не відштовхнеш мене? Адже ти так високо». – «Яке там високо, дитя моє! Де – високо? Я нижче за тебе! І що це взагалі таке – високо, низько? Перед Богом ми усі – крихітні і незначні». Як Пресвята Богородиця сказала Силуану Афонському: «Мені не подобається, як ти живеш». Так, Вона зробила йому зауваження, але, як казав потім св. Силуан: «Якби ви чули Її голос! Вона засудила мене, але з такою любов’ю! Серце моє стрепенулося і зм’якшилося після такого засудження!»

Якби ми могли почути голос Богородиці, відчути Її благодать – то негайно змінили б усе своє життя. І не тому, що нас засудили, розкритикували, покарали чи образили, а по благодаті. Розумієте, у чому різниця? Ні, я зовсім не маю на увазі, що треба виправдовувати чужі гріхи. Але необхідно зрозуміти і усвідомити: так, ця людина скоїла гріх, але на її місці я б згрішив ще більше. І роблю я все те ж саме, але – таємно, ніхто цього не бачить і не знає, окрім мого духівника, якому я усе розповідаю. Тому багато і в духівника свого не можуть сповідуватися, а йдуть ще до когось, хто їх не знає, щоб зайвий раз про них чого не подумали. Звідки такий страх? «Та як я можу сказати про це священику? – хвилюється людина. – Він почне мене соромити, адже на такі теми навіть розмовляти не можна». Не можна або можна – раз ти такий, раз так відчуваєш і думаєш, – відкрий своє серце, запитай про усе, що тебе хвилює!

Повір: більшість з того, що здається нам страшним і жахливим, зовсім не таке. Найстрашніше на землі, засуджуване Самим Господом – не те, що тебе зараз так лякає, а зовсім інші речі, в яких ти навряд чи зізнаєшся. Це егоїзм, жорстокосердість, ненависть, помста, злість – всі ті неприємні стани, які спричиняють за собою інші гріхи.

Автор: архімандрит Андрій (Конанос)