Ми чомусь не обурюємося, що спотворений апостольський текст Євангелія, хоча, звичайно ж, необхідно, щоб ми читали саме той текст Євангелія, який нам дістався від апостолів.

Саме красивості, а не краси бракує в Новому Завіті його середньовічним читачам. Він здається для них занадто незграбним і, напевно, навіть кострубатим. Звідси ці середньовічні додавання, які напрочуд нагадують пізніші спроби виправити древню ікону, дописуючи її там, де древня фарба потемніла або втрачена. Так, наприклад, у початок Нагорної проповіді (Мф. 5:11), у вірш «Блаженні ви, коли ганьбитимуть вас і гнатимуть, і зводитимуть на вас усяке лихослів’я та наклепи – Мене ради» середньовічний латинський переписувач підставляє слово homіnes («люди»), бо йому здається, що без підмета речення втрачає сенс і не може бути зрозумілим читачем.

Завдання сучасного дослідника, перекладача і читача полягає в тому, щоб, подібно до того як це роблять реставратори, повертаючи іконі її первинну красу, навчитися бачити євангельський текст у його справжній красі, дуже простим і нескінченно далеким від красивості середньовічного рукопису чи сучасної ікони.

Ще одна група виправлень пов’язана із спробами середньовічних візантійських переписувачів згладити різницю між Євангеліями. Скажімо, в Євангелії від Луки Ісус каже: «Блаженні убогі» (Лк. 6:20), а в Євангелії від Матфея – «Блаженні убогі духом» (Мф. 5:3). У середньовічних же рукописах і в Євангелії від Луки підставлене слово «духом», щоб наблизити один текст до іншого.

Чи описується зцілення людини із сухою рукою. Ісус запитує фарисеїв, чи дозволено зціляти в суботу. У Марка слідує ремарка: «Вони ж мовчали» (Мк. 3:4). У Луки цієї ремарки немає. Але середньовічний переписувач переносить її і в Євангеліє від Луки (Лк. 6:9), хоча насправді такого роду зауваження характерні саме для Євангелія від Марка – тексту, який, незважаючи на свою приголомшливу стислість, дуже багатий чисто зоровими образами. Натовп, що мовчить, у присутності якого Спаситель здійснює Своє диво, – це якраз картина, яку може показати саме Марко. Тому не дивно, що в Марка слова «вони ж мовчали» є, а в інших євангелістів їх немає.

У всіх трьох синоптиків Спаситель каже: «Бо Я прийшов прикликати не праведників, але грішників» (Мф. 9:13; Мк. 2:17; Лк. 5:32). Але в Євангелії від Луки ця фраза закінчується словом «до покаяння»: «Я прийшов покликати не праведників до покаяння, але грішників». Цього слова немає ні в Марка, ні в Матфея, але в усіх без виключення середньовічних рукописах воно просочується і до них.

Що означає «покликати»? Якщо ми вдумаємося в значення цього слова, то зрозуміємо, що покликати можна саме до себе. Христос закликає нас до Себе: «Прийдіть до Мене, всі струджені і обтяжені, і Я заспокою вас» (Мф. 11:28). Коли Спаситель каже: «Я прийшов прикликати не праведників, але грішників», то із самого дієслова – калео – ясно, що Він прийшов призвати не праведників, але грішників до Себе.

Тоді звідки береться кінцівка цього заклику до покаяння в Євангелії від Луки? Воно, як відомо, було написане для греків, а грецька культура – це абсолютно особливий феномен.

«Amіcus Plato, sed magіs amіca verіtas» («Платон мені друг, але істина дорожча»). У цих словах коротко, але дуже точно виражена одна з найважливіших рис того підходу до дійсності, який характерний для грецької культури: людина має бути вірна, але не якійсь іншій людині, а тільки погляду, тій або іншій теорії або доктрині і т. д. Не випадково в Платона в діалозі «Федон», де розповідається про останні години життя Сократа, збережені наступні слова цієї чудової людини: «Послухайтеся мене і поменше думайте про Сократа, але головним чином – про істину; і якщо вирішите, що я говорю вірно, погоджуйтеся, а якщо ні – заперечуйте, як тільки зможете. Бо дивіться – я захоплюся і введу в обман разом і себе самого, і вас, а потім зникну, точно бджола, що залишила в ранці жало».

Великий філософ формулює тут у бездоганній формі, у вигляді блискучого афоризму грецький підхід до істини, яка існує сама по собі; ми, люди, тільки тимчасові її провідники, але не більше. Тому грек з легкістю зрозуміє, коли людину звуть до чогось, зрозуміти ж заклик до когось для нього просто неможливо. От звідки в Євангелії від Луки з’являється слово «до покаяння»: до грецького розуму таке формулювання дійде відразу. Формулювання ж «Я прийшов призвати вас до себе» грекові абсолютно незрозуміле. Грекам доведеться вчитися віки, щоб зрозуміти, що Сам Христос є втілена Істина, саме як Людина, жива Людина з Його плоттю і кров’ю, а не як ідея, що тимчасово набула вигляду людини.

Якщо вдуматися, то вся історія грецької богословської думки пов’язана саме з цим – вихованому на грецькій філософії розуму нескінченно важко прийняти християнство саме як віру в Христа. Віру в Нього Самого їм хотілося б уявити як віру в Його принципи, але Євангеліє, богослужебний чин і таїнство Євхаристії не дають такого виходу, весь час повертаючи християн-греків до особистої зустрічі з Воскреслим, поза якою християнства немає і бути не може.

Спаситель каже: «Я прийшов призвати до Себе не праведників, але грішників». Але, подивившись на текст Євангелія від Луки уважно, можна побачити в ньому суттєве додавання до того висловлювання, яке збережене в Матфея і Марка, – якщо так можна виразитися, вказівка на спосіб, або відтінок «знаряддя». Покаяння – це шлях, яким можна прийти до Нього, до Господа. Воно не мета, але засіб.

«Я прийшов призвати до Себе не праведників, а грішників шляхом покаяння».

Навчитися читати Євангеліє саме таким способом дуже важливо – звіряючи ті розбіжності, які є в різних євангелістів у розповіді про одну подію або при передачі якихось слів Ісуса, не лякатися цих розбіжностей і не намагатися їх усунути, а робити усе, щоб зрозуміти, як саме один з текстів доповнюється за допомогою іншого.

Коли три євангелісти, а іноді і чотири (разом з Іоанном) говорять про одне і те ж, то в кожного в розповіді завжди є якась деталь, відсутня в інших. Саме завдяки наявності чи відсутності цих деталей Новий Завіт стає такою об’ємною книгою – книгою, яку «світ не вмістив би», як скаже євангеліст Іоанн Богослов, книгою, яка сама вміщує в себе і світ і всіх нас, якщо тільки ми цього хочемо. При читанні Євангелія надзвичайно важливо зрозуміти, що перед нами не літературний твір, а щось інше. Не випадково його мова так не схожа на мову грецької літератури, а сама її літературна форма така, що аналогів її не можна знайти ні в народів Сходу, ні в античній культурі, ні навіть у Старому Завіті.

*

Середньовічні вставки бувають трьох типів. Перший тип вставок (їх найменше) – коли переписувач змінює сенс тексту, як у випадку з розповіддю про віру Авраама в Посланні до Римлян. Другий тип – коли середньовічний переписувач намагається пояснити текст у тому місці, де він здався йому неясним. І нарешті, третій – коли переписувач намагається наблизити одне Євангеліє до другого або до інших, нівелюючи ті відмінності, які є між ними.

При цьому дуже важливо зрозуміти, що, запитуючи, де саме точніше збережене те чи інше висловлювання Ісуса, ми ставимо неправильно саме питання. Не можна стверджувати, що одне Євангеліє передає сказане Їм правильно, а інше неправильно: усі Євангелія від початку до кінця канонічні, а уявні протиріччя, напевно, просто потрібні, щоб у нас була можливість побачити Спасителя як би в різних ракурсах. Щоб отримати вірне уявлення про Ніку Самофракійську, на неї потрібно подивитися з декількох точок. Більше того, навіть ніколи не бувши в Луврі, по п’яти-шести фотографіях ми можемо досить добре уявити цю статую, реконструював її у своїй уяві. Щось подібне дається нам у Новому Завіті: Лука передає слова Спасителя, дивлячись на них з одного боку, Матфей – дещо з іншого, але обидва – правильно, бо в один текст те, що нам каже Христос, просто не вміщується.

Ніка Самофракійська

Блаженний Августин помітив одного разу, що Євангеліє – це «щось для гордівників незрозуміле, для простаків темне: будівля з низьким входом». Але, каже він далі, «вона стає тим вищою, чим далі ти просуваєшся» (Сповідь, 3, V, 9). Коли вдивляєшся в євангельський текст, звіряючи його за різними рукописами і зіставляючи ті версії, які збережені в різних євангелістів, розумієш, до якої міри глибоке це, поки що не цілком зрозуміле нами, зауваження.

Зміст