Коли святитель Миколай хапається за меч

Святитель Миколай був першим святим, про якого я почув у дитинстві. Був час, коли я не сильно розумів, чим святий відрізняється від Бога. Швидше за все, це пояснювалося повною відсутністю в цьому віці здатності до узагальнення. Речі цього світу не відразу набули для мене здатність збиратися у види і роди. Кожен був особливим, окремим, неповторним.

Але Микола-Чудотворець був не просто неповторним. Він був близьким, зрозумілим, рідненьким. «Микола-Угодничок» – так казала мама. Слово «угодник» не будило в моїй дитячій думці жодних світських значень. Нічого негідного, що викликає презирство чи іронії, я в ньому тоді не чув. А усе тому, що першим це слово «приміряв» святитель Миколай, сивий старець з древньої ікони. Чистий. Добрий. Надійний. Це не якийсь немічний старичок-боровичок, зморщений, немов втомлене яблуко, що бурчить і скаржиться на життя.

Микола-Угодник такий старець, що пошукати! Дивиться сміливо, прямо. Відразу видно – сильна людина і мудра. Скільки доброти в цьому образі! Дивно!

Але доброта зовсім не в’яла, слізлива, млосна. Дивився святитель таким рішучим, бадьорим поглядом, що відразу видно – сильна людина, мужня, така в образу не дасть. І саме це поєднання мене дивувало в ньому найбільше: як це добра людина може бути одночасно сильною і мужньою?

Потім мені пояснили, що найголовніше на іконі – очі. Можна було і не розповідати. Так він дивиться з ікони – мимоволі випрямишся, виправишся. Моє рідне місто Гомель ще з XVII століття давало притулок старообрядцям, що втікали. Поруч Ветка – невелике містечко, що славилося колись таємничими старовірськими скитами, церквами і бородатими іконниками. Найулюбленіший образ житель цього містечка – святитель дивиться з образу не прямо, а убік – «біду відводить», – пояснюють знавці.

Люблять Миколу-Угодника старовіри. Шанують «никоніяни», до яких відношуся і я. Пишуть його образи в Сербії, Болгарії, поминають у Німеччині, Франції і далекій Америці. Адже він помер за тисячу років до її відкриття. Мене зачаровує думка, що ми молимося людині, яка не лише ні слова не знала українською, але навіть і не підозрювала, що через декілька століть далеко на півночі з’явиться несподівана держава, яка стане християнською при самому своєму народженні і саме його, провінційного грецького єпископа полюбить, як рідного батька і одноплемінника.

Щось у вигляді цієї людини було таке, що наші люди повірили йому відразу і безоглядно. Але чомусь мені здається, що серця наших предків підкорило не стільки житіє святого, скільки його іконне лице.

Мудрий старець з відкритим обличчям – правдолюб, захисник правди, ревний її свідок.

Широко розплющені добрі очі – віддзеркалення серця, в якому нікому не тісно, батьківська доброта – весела, надійна, міцна.

І з добротою – спокійна сила і безстрашна рішучість, готовність боротися за правду, стояти за правду «навіть до крові».

За таким святим не страшно. Такий заступатиметься. Його проси сміливо і без зайвих слів. І просили. І були почуті. Далекий і нез’ясовний грецький єпископ чує і розуміє українську, не гірше за англійську, сербську, грузинську. Чуйна доброта і любов до правди не дають йому «піти на спокій», у заслужене забуття, у захмарну область.

Як було б просто, якби він виявився тільки добряком, милим дідусем, або караючим правдолюбом, мечем у руках Божих. Але в образі Миколи-Угодника – доброта і любов до правди невиразні, злиті, єдині, як і має бути в житті кожного учня Христового. І тому так соромно думати про нього, так обеззброює цей святий лик дійсно цілісної і неймовірно живої людини. Навіть перебувати перед поглядом такого старця – випробування і докір.

Коли я став священиком, на ікону святителя я став дивитися вже іншими очима. У старовинних розписах і серед житійних клейм на іконах святителя ви обов’язково знайдете зображення, де Микола-Чудотворець рятує від страти безневинно засуджених. Геніальний Репін навіть написав на цей сюжет одну зі своїх знаменитих картин. Він довго працював над цим полотном, шукав потрібні жести, але, врешті-решт, повторив той священний жест, який зберегли древні ікони: рятуючи в’язнів, святитель хапається за меч. Але не так, як береться за меч воїн. Великий правдолюб хапається за саме лезо меча, зупиняючи ката, що вже замахнувся. Голими руками святитель схоплюється за вигострене лезо меча.

У мене завмирає серце, коли я просто собі це уявляю. Боротися за правду це ось так, як святий Миколай – хапатися голими руками за вістря меча, своєю шкірою, своєю кров’ю стати між мечем і жертвою. Він готовий був втратити руки, аби лише захистити безневинних.

От яку доброту проповідував святий Миколай, святий правдолюб. Якщо колись стануть писати ікону справжнього пастирства, не потрібно шукати нові образи, премудрі і незрозумілі. Цей образ вже знайдений. У наших предків він завжди був перед очима. Вони з ним звіряли своє життя. Старець-правдолюб, що хапається за лезо меча своїми руками, старець, що зневажав біль і небезпеку, коли йшлося про правду – це чудотворець Миколай, що догодив Богові своєю безстрашною добротою і благословенною любов’ю до правди.

Автор: архімандрит Сава (Мажуко)

Усе по темі: Святителя Миколая