Ще одна група сучасників Ісуса – кинджальники-зилоти, або, арамейською, канана. З їх числа був, ймовірно, апостол Симон Кананіт, або Симон-зилот. З них, можливо, вийшов Іуда. Це люди, для яких релігія стала соціальною доктриною, національно-визвольною ідеологією. Це – месіанізм зі зброєю в руках. Вони, звичайно, чекають Месію, Який прийде і звільнить їх. Але доки Він не прийшов, вважають вони, ми самі можемо Його замінити – зі зброєю в руках (тому римляни і називали їх сикарії – кинджальники). Зилоти б’ються проти римлян, які панують у Палестині. Священне Писання (зокрема, Діяння Апостолів, розділи 5-й і 21-й) згадує принаймні про трьох вихідців з цього середовища. Один з них – Іуда Галилеянин, який проповідував наближення кінця світу, але був схоплений і страчений. Другий – Февда, людина, що вивела натовп своїх прибічників до Йордану в надії, що води перед ними розступляться і вони перейдуть річку по сухому. Але і його заарештували та стратили. Третій – безіменний юдей з Єгипту, що зібрав людей у пустелі, щоб піднятися з ними на Елеонську гору. Він вважав, що за його словом стіни Єрусалиму впадуть, його прибічники увійдуть до міста і переможуть римлян. Зилоти сприймають релігію як рух за національне звільнення юдеїв, своєї землі. Але деякі з них йдуть до Ісуса і стають Його учнями, а після воскресіння Христового – християнами.

*

Таке було оточення Спасителя в роки Його проповіді. Саддукеї залишили від релігії один лише ритуал. Вони живуть, як греки, читають усе, що читають греки. Для них Біблія – щось подібне до гомерівських поем: древній текст, який потрібно читати і, головне, шанувати, з яким пов’язана їх історія, традиції, краса їх мови, яка свідчить про древню єврейську культуру, але з якого не вичитаєш нічого такого, що сьогодні може перевернути життя. Вони, звичайно, люблять ці древні рукописи, бережуть їх, але ставляться до них як до чогось музейного. Саддукеї – сучасники Ісуса; але і серед нас дуже багато таких саддукеїв. Тих, хто ставиться до православної культури, до Священного Писання, особливо до слов’янської Біблії як до свідоцтва про старовину і винятковість нашої культури, про її красу – але не більше. Дехто, особливо філологи, знають слов’янську мову і Писання, церковне мистецтво, зокрема, іконопис, але усе їх знання затягнене якимсь особливим смутком: усе це в минулому, усе це – не для сьогоднішнього дня. Ми можемо тільки вивчати цей древній матеріал, трепетно торкаючись до нього, щоб потім піти в наші малогабаритні квартири, включити телевізор або відеомагнітофон і, попиваючи чай, каву, коньяк або лікер, сумувати над якоюсь касетою або романом. Ось це – типово саддукейська психологія.

Інша справа – фарисеї, вони буквально наслідують Закон, вивчають його, присвячуючи цьому весь свій час, і найбільше бояться, як би не порушити цей Закон. При цьому вони не відділяють заповідей важливих від другорядних. Для них важливо усе, кожна дрібниця здається найважливішою. Фарисеї з презирством ставляться до неписьменних людей, вважаючи їх неуками, які нічого не тямлять і тому, звичайно, не врятуються. Фарисеїв серед нас теж багато – тих, хто чіпляється за буквальне тлумачення церковних текстів, для кого дорога кожна буква передання, хто присвячує усе своє життя не творенню добра, а тому, щоб не згрішити. Бо все, що ми можемо зробити, веде до гріха. Це чисто фарисейська психологія. Щось подібне сповідують і кумраніти. Але якщо фарисеї все-таки живуть серед людей, хоча і називають себе «відокремленими», то кумраніти, дійсно, відокремили себе від усіх інших і, щоб не спілкуватися з безбожниками, пішли в гори. Тих, у кому кумраніти бачать собі подібних, дуже мало, в основній масі людей вони бачать безбожників, від яких потрібно бути якнайдалі, спілкування з якими нічого, окрім зла і гріха, привнести до їх життя не може.

Головне, напевно, що відрізняє християн від фарисеїв, полягає в тому, що для фарисея релігія – тягар, ярмо, а для послідовників Ісуса – звільнення. «І пізнаєте істину, – каже Спаситель, – і істина визволить вас» (Ін. 8:52). «Де Дух Господній, там свобода», – вигукує апостол Павло (2Кор. 3:17). Нічого цього немає у фарисеїв. В їх мертвому благочесті релігія – наслідування Закону, завжди тяжка праця, тягар.

Христос викриває фарисеїв, Джеймс Тіссо

З іншого боку, коли читаєш про фарисеїв, то думаєш, що і ми, напевно, пішли б за ними, якби не прийшов Ісус. З талмудичного трактату «Пірке авод» («Повчання старців») видно, які це були благочестиві люди. Так, коли б не Христос, ми б, напевно, були на їх боці, захотіли б бути їх учнями. Але приходить Христос – і пропонує щось особливе, що виходить за рамки звичних уявлень про дійсність. Ймовірно, у тому і полягає феномен християнства, що воно не укладається в рамки тієї чи іншої епохи – воно виводить нас із звичайного кола уявлень свого часу і тому завжди нове. Воно завжди – виклик. Мине два століття, і Іриній Ліонський, святий єпископ міста Ліона, скаже: «У нашої віри є одна риса – novіtas – новизна, вона завжди нова, вона завжди – виклик».

Ті, хто обожнює церковнослов’янську мову, теж з фарисеїв. Так, ми любимо слов’янську мову, але розуміємо, що вона важка і стає інший раз непереборною перешкодою для тих, хто тільки починає залучатися до Церкви. Слов’янська мова доступна лише вузькому колу фахівців. Мова – це тільки форма, а для тих з нас, хто пішов би за фарисеями, у церковнослов’янській мові як би міститься сама суть православ’я.

Зміст