Святитель Амвросій Медіоланський. Що це за святий? Чому його праці актуальні для нас?

– Я вивів тебе з нікчемності і зробив царем. Я передав у твої руки ворога твого і підкорив тобі всі його полчища. Я дарував царський престол твоєму потомству. Я зробив те, що ти без зусиль здобув перемогу, а ти даєш привід для тріумфу наді Мною Моїм ворогам.

Хто міг таке сказати імператору? Маленький і немічний Амвросій Медіоланський. Так він говорить від імені Христового! Сказати такі слова з повною упевненістю у своїй правоті, може тільки людина величезної віри, яка бачить Господа поряд із собою, розмовляє з Ним.

Амвросій також сказав імператору: “Людина, яка пролила стільки крові, не може бути в храмі Бога миру”. Імператор заперечив: “І Давид згрішив, але не позбувся милості Божої”. На що Амвросій відповів: “Ти наслідував Давида в злочині, наслідуй же його і в розкаянні”, і наклав на нього єпитимію для примирення з Богом і Церквою. Цього теж ніколи не було, щоб богоподібного імператора могутнього Риму ставили в кут і відлучали від причастя.

Який він із себе, цей Амвросій?

Християни, взагалі, часто сперечаються з владою. Але не за владу. За Істину. Сперечалися наші новомученики, грецькі сповідники Оттоманської імперії. І завжди програвали. Їх розпинали, палили, розстрілювали, морозили в тайзі. Але як не дивно, Земля продовжувала крутитися в тому напрямі, в якому вони її штовхали. Він був один із них.

Дивне було не те, що сперечався, що до нього робив багато хто, а те, що Амвросій був одним із перших Християн, кого влада послухалася. У нас сьогодні дуже болюче сприймають союз влади і держави. Настільки це болюче місце, що навіть досконала ідея Володимира Соловйова про Симфонію (тобто союз держави і церкви) потрапляє під сильну підозру. Ні, Симфонії між Феодосієм Великим і Амвросієм з Медіолану (сучасний Мілан) не було. Бо владу дану від Бога святитель вважав вище за царську: “Закон Христовий підпорядкував вас нашій владі і нашому суду, бо і ми володарюємо, і додам: владою вищою і досконалішою, ніж ваша”. Влада і повноваження, навіть простого священика, він ставив вище за царське право, так навіть Цар не має тієї міри довіри, яку мав служитель Престолу і друг Христовий – священик.

Потрібно уявляти собі ким позиціонувався римський імператор. Він був втіленням бога. Римляни щиро вважали його напівбогом як Геракла. Це не було результатом пропаганди. Римляни від щирого серця і всією силою розуму вважали імператора іншою істотою, ніж прості смертні. За життя Костянтина Великого, який дарував свободу християнам і вважав себе учнем Христовим, жителі Італії просили його побудувати і присвятити йому, імператору храм. На що він неохоче погодився. І вони побудували.

Це зараз газети сварять президентів, а ще кілька століть тому Петро Перший вважав, що він зліплений з особливої царської глини і Карл ХІІ йому брат, а ніяк не його раб і людина “підлого” звання – російський селянин. Слова Амвросія були революційними, оскільки вони, нарешті, досягли доброго ґрунту – серця імператора. Можна сказати, що з цих слів, з їх дружніх і рівних стосунків почалася велика європейська цивілізація.

Уперше рівність людей як результат віри в Христа почала мати місце. “Християни не можуть бути рабами” – писав медіоланський святитель. Якщо в Христі вона була обґрунтована де-юре, то в четвертому столітті вона з потенційної можливості стала розвиватися як практика.

І це був тільки початок народження практики рівності в Христі його дітей: “Господь поклав спільний для всіх закон народження і наказав, щоб земля, з усіма її дарами і багатствами, складала як би якесь надбання всіх людей загалом. Отже, природа породила право спільне, всупереч тому насильство людське узаконило право власності”.

Усі люди однієї природи, усі брати, пов’язані правом спорідненості і, як такі, повинні любити один одного і “взаємно допомагати один одному в житті”. “Отже, – укладає Міланський єпископ, – справедливість вимагає від нас, щоб ми мали любов, передусім, до Бога, потім до вітчизни, до батьків і, нарешті, до всіх взагалі”.

Ми чуємо слова, які нам здаються банальністю. Адже це НОРМА. Як раніше здавалося дивиною небожественне походження імператора Августа, рабський стан, можливість тортур і природність грабіжницької війни. Так і сьогодні нам здається дивним і небезпечним майже комуністичне:

“Ти роздаєш бідним зовсім не своє добро, ти повертаєш їм їх власне. Бо ти привласнив з того, що дано всім у спільне користування. Земля належить усім, а не одним лише багачам, і тим, хто не працює на ній, менше, ніж трудівників. Отже, ти віддаєш борг, а зовсім не сиплеш щедротами”. Щось Європа засвоїла, а щось з його спадщини звучить як і раніше актуально і сьогодні.

Як 1700 років тому права людини, рівність, соціальний захист і Грінпіс здавалися фантастикою, так і зараз те, що буде через наступні 1700 років, новий устрій світу здається Утопією. Але завжди знаходяться люди, які можуть змінити наш світ і змусити Землю крутитися в бік світла. Спостерігаючи успіх “програвших” сповідників, вже не здаються дивними слова не лише про справедливість, але навіть така нині шанована дрібниця, як ставлення до тварин. Леонардо да Вінчі писав, що неодмінно настане час коли насильство над тваринами вважатиметься злочинам. І я переконаний, що такий час дійсно настане. У цьому немає жодного сумніву.

Але це не робиться саме собою. Це не робиться в Державній Думі чи Верховній Раді. Світ змінюють на краще тільки Христос і Його учні. Вони роблять м’якше серце сенаторів, вони вражають красою душі громадян, вони милосердям схиляють до віри серця чужих народів. Раніше, до нас цим займався хтось. Ми знаємо святителів. Але ми не знаємо мільйонів простих християн і християнок, які зуміли рознести світло Христової любові по всьому білому світу. Сьогодні наша черга бути сіллю землі. Але…

Ми всі в розгубленості. Ми чекали, що після падіння зірок з наших прапорів ми знайдемо вільний і сильний народ, що повстав від повітря свободи, а знайшли нове середньовіччя в серцях, головах і законах. Ми знайшли морок забобону і жорстокість, що повернулася з похмурого минулого людства. Замість держави ми бачимо кооператив за збором “корму” і “мита”. І часто в нас згасає віра в те, що цей світ наш і в те, що Богу угодна наша боротьба в ньому. Цей світ не комфортний для мирного читання на дозвіллі благочестивих брошур, молитви на самоті, тихого і безтурботного життя.

Сьогодні світ бродить як нове вино. Вигляд цієї браги лякає: атомна бомба, содомія, мільярди голодних і розлючених жителів Півдня, Західний світ, що з’їхав з глузду. І наша країна ще не видужала від рабства і війни з Богом. Церква, як і раніше, стрясається пошуками свого місця в новому світі. Бути разом з “такими” державами чи піти в катакомби? Де права особистості, дані Богом, і де починається смертельна розгнузданість свободи вади.

Ми забули слова Христові про те, що про Своїх же учнів Він сказав: “Ви – світло світу”. Сьогодні в Христа немає інших учнів окрім нас. Коли Амвросію запропонували єпископство він утік з міста. Він утікав двічі. Його змусили стати єпископом. Змусив імператор і народ. Від народу він ледь не отримав по шиї за відмову служити йому вірою і правдою. Він не був навіть хрещений. Народ і Церква так були впевнені в ньому, у його освіті, у його чесності, умінні управляти і одночасно любити, що за сім днів Амвросій був хрещений, пройшов усі стадії посвячення всередині церкви і став її ієрархом. Хіба це не здається дивним саме сьогодні?

І вони не обманулися у своїх очікуваннях. Натхненний і окрилений любов’ю Христа і людей він розцвів душею і поклав свою душу за ближніх своїх. Ах, так! Ви хотіли щоб саме я був вашим пастирем, тоді… Палко і самозабутньо він говорив проповіді. Під час його проповідей у храмі стояла абсолютна тиша. Душа народу, що носилась між богами Олімпу і Христом була вражена красою нової віри Любові. У той час, коли життя людини не коштувало нічого, коли гладіатори пронизували один одного мечами на забаву публіки, рабів не вважали за людей, а міста взяті римськими військами іноді вирізувалися цілком просто так, слова звучали приголомшливо. Друге за величиною місто Риму схилило голову перед маленьким Амвросієм.

Христос під час виходу на проповідь ходив по всій Іудеї, з міста в місто, із селища в селище, шукаючи серця, які прагнуть правди і сподіваються Царства Небесного. Так само і його учні розійшлися по всьому світу поступаючи так само як він. Настала наша черга.

Ми ж де-факто, майже всі, так само тікаємо від світу. Ми – “світло світу”, тікаємо від роботи Божої. Хто в нові катакомби, хто в бізнес, хто молитву на самоті. Привабливість приватної і таємної молитви – велика річ. Душа розмовляє з Богом і результати цієї бесіди молитовник несе у світ, як якесь миро. Але це – не для всіх, воно не може бути масовим за визначенням. Все-таки більша частина з нас, християн, живе у світі і покликана на відкритий шлях Христовий. На такій як і попередні Його учні. Але нас лякає держава, влада своєю непідйомною громадою, так що все частіше лунають голоси махнути на цей шлях рукою, забути його як страшний сон і піти в соціальне гетто самим по добрій волі.

Але це потрібно міняти. Це може тільки змінитися нашими руками. Сьогодні доля країни і те, чи будуть знову християни сперечатися з імператорами і висіти на хресті чи мирно ходити в храм і чесно працювати разом з імператорами залежить від нас. Імператори і президенти – вони не боги. Вони можуть мінятися, як і всяка людина. Їм потрібно як і в римському Медіолані нагадувати: “Імператор, – писав Амвросій Медіоланський, – не повинен нікого позбавляти свободи. Добрі царі люблять свободу, нечестиві – рабство”.

Сам Амвросій був сенатором. Мав величезні маєтки в Італії і на Сицилії. Він був призначений представником влади – префектом Півночі Італії з резиденцією в Медіолані. Величезна влада була в руках цього молодого чоловіка. У нашому еквіваленті – влада в межах суду і міністерства внутрішніх справ. Коли його прийняв народ, то все, що він мав, було віддано незаможним. Зверніть увагу – не жебракам, тоді вже існував паразитична верства, що спекулює на почуттях християн, а тим, хто через певні обставини виявився на узбіччі життя, але не здався і готовий був до чесної праці. Ця жертва і здоровий глузд, помножений на віру, – було тим, що дозволило йому говорити в обличчя імператору і громадянам слова про Господа, що народжувалися в його чистому серці завдяки Святому Духові.

При хрещенні кожен з нас отримав Дари Духа Святого – зовсім не менші, ніж святитель. Тому і серед нас є ті, хто може стати новим Амвросієм. Адже Господь і з каміння може створити Собі дітей. Але для того, щоб стати синами Божими, потрібно прагнути бути Його синами. Потрібно хотіти бути Його синами. Потрібно твердо знати, що ми – істинні спадкоємці в домі Його. Святитель Амвросій вважав, що це хотіння – дуже важлива частина спасіння.

Є різні шляхи. Але якось так склалося, що під ім’ям шляху Христового в нас мають на увазі більше муку, страждання, безмежне терпіння. І тому багато хто боїться цього покликання. Багато кому, усередині церкви, здається, що розп’яття і страждання – це єдиний вірний шлях до Бога.

Але от апостол Павло сказав: “Якщо я говорю мовами людськими й ангельськими, а любови не маю, то я – мідь, що дзвенить, або кімвал, що бриньчить. Якщо маю дар пророцтва, і знаю всі таємниці, і маю всяке пізнання і всю віру, так що й гори можу переставляти, а любови не маю, – то я ніщо. І якщо роздам усе добро моє і віддам тіло моє на спалення, а любови не маю, то нема мені з того ніякої користи” (1Кор. 13:1-3). Ми бачимо, що глибина апостольського розуму бачила в Хресті Христовому окрім муки, захват від Божественної і людської чистої любові. Це те, що так важко розуміється – “тягар Мій легкий” (Мф. 11:30).

У апостола Петра теж було дуже чисте і чуйне серце. А ще воно було палким від любові. Вони сказали і зробили, і увійшли до Риму. І Рим схилився до ніг Христових.

У Римі збереглося місце на Аппієвій дорозі де апостол Петро, який тікав з Риму під час гонінь зустрів Христа і спитався Його: “Quo vadіs, Domіne?” (Куди йдеш, Господи?)

Це питання чув Амвросій Медіоланський і повернувся в Мілан. А ми? Міланців іноді називають “амбросіанці”. А кого назвуть нашим ім’ям?

Автор: священик Костянтин Камишанов

Місце Церкви в сучасному світі