В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

От у що найважче повірити маленькій, але гордій людині: Богові, Великому і Вічному, є справа і до неї, слабкої, грішної, смертної. Богові є діло до наших не помітних нікому болів і скорботи: Господь-Вседержитель не лише Всемогутній, але і Святий, тобто милостивий, жалісливий і довготерпеливий. І милостивий, жалісливий і довготерпеливий Господь не лише стосовно усього людства в цілому, але і до кожної окремої людини, яке б незавидне і навіть жалюгідне місце вона не займала в людському співтоваристві, якою б нікчемною і негідною не здавалася вона сама собі. «Чи є між вами така людина, яка, коли син її попросить у неї хліба, подала б йому камінь? І коли попросить риби, подала б йому змію? Отже, якщо ви, будучи злими, вмієте дари добрі давати дітям вашим, тим паче Отець ваш Небесний дасть блага тим, хто просить у Нього» (Мф. 7:9-11). Тому і питання про те, яким святим молитися в різних життєвих обставинах, – загалом дозвільне. Очевидно, що в будь-якому випадку і завжди молитися треба Богові. Диявол же не хоче того, щоб ми молилися. Він не бажає, щоб ті, кого він вже вважає своєю законною здобиччю, ті, хто після зради прабатька Адама надійно, здавалося б, стали його поживою, раптом вислизнули з розставлених їм мереж. Тому він затикає нам рот, коли ми намагаємося звернутися до Бога. Тільки для цього навіть у найчистіші, найсвященніші моменти нашого життя усіває він у душі наші огидні куколі непотрібних помислів, дратівливої злості, сумовитої туги. Саме з цією метою він каже начальникові синагоги Іаїру, який просить Бога про зцілення хворої дочки: «Дочка твоя померла; чого ще турбуєш Учителя?» (Мк. 5:35). «Не смій просити, не кричи, не вимагай, Йому до тебе немає діла, Господові нема коли!» – адже от що казали нещасному сліпому ті, хто оточував Спасителя на Його шляху в Єрихон. Ну, просто зовсім як більшість з нас: «Я такий грішник, що Господь мою молитву не почує!» От вже упокорювання більше гордості! От вже дійсно «диявольське» виправдання власної ліні і бездіяльності!

Молитва – тяжка праця, що вимагає серйозних зусиль, і душевних, і тілесних. Не можна думати, що наше невиразне мимрення, що супроводжується в’ялими рухами правої руки, схожими на рухи людини, що відганяє надокучливих комах, може вважатися молитовною працею. Згадаємо, як описується в Євангелії молитва Сина Людського в саду Гефсиманському: «І, перебуваючи в борінні, старанніше молився; і був піт Його як краплі крови, що падають на землю» (Лк. 22:44). З чого ми раптом вирішили, що нам має бути простіше, легше, зручніше, ніж Йому?

Справа, звичайно, полягає не в кількості акафістів, не в тривалості молитов, не в «багатослів’ї» (Мф. 6:7), вже давно засудженому Спасителем. Зрозуміло, починають усі з малого, з найпростішого. З того молитовного правила, яке обов’язкове для виконання кожному християнинові. Але навіть ця проста і звична робота душі стане порожнім струсом повітря, якщо не буде в ній невідступності єрихонського сліпого, якщо після першої ж перешкоди, що виразилася в поганому помислі або життєвому піклуванні, ми залишимо молитовні зусилля і послухаємося того, хто наскільки ж звичними, наскільки і підступними способами примушує нас замовкнути.

Хіба сліпий жебрак шукав задоволення від молитовної роботи? Хіба хвилювала нещасного «якість» його криків? Ні, він хотів «єдиного на потребу», він хотів стати зрячим, і тому жодні заборони, жодні сатанинські спокуси не могли зупинити, не могли присікти його молитовного крику. Наша повсякденна молитва холодна, невиразна і розсіяна тільки тому, що ми молимося про щось зовнішнє, про щось цілком абстрактне, невизначене. Царство Небесне – для нас у певній далекій перспективі, а турботи сьогоднішнього дня – вони завжди тут як тут. Можливо, це тому відбувається, що ми давно змирилися з власною духовною сліпотою і турбуємося і клопочемося «про багато що» (Лк. 10:41), замість того, щоб відшукавши головне, найсуттєвіше, найнеобхідніше нашій безсмертній душі, просити про нього усіма силами своєї істоти, як єрихонський сліпий робив це усіма силами своєї глотки. Адже ми і слова ці давно знаємо! Ми знаємо, що кричати нашому Господові, коли в таїнствах Церкви Він наближається до нас. І чим ближче справа до весни, до Великого посту, тим частіше ми згадуємо ці дивні слова: «Дай мені бачити гріхи мої і не осуджувати брата мого». Для того, щоб навчитися справжній молитві, необхідно усіма силами душі своєї захотіти того, про що молишся. А то виходить якась подвійна бухгалтерія: хочеш щосили чоловіка-красеня або загального палкого обожнювання, а губи за звичкою бурмочуть: «Дай мені бачити гріхи мої…». Невже нам правда понад усе хочеться побачити на власні очі увесь бруд, усю мерзоту, що скупчилася в нашій душі за довге життя?

Господи, нехай здійсниться диво! Нехай розплющаться сліпі очі! Нехай цей незрячий, незаможний, нещасний і самотній навчить нас, зрячих і благополучних, вірити і сподіватися, любити і молитися. Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: 31 неділя після П’ятидесятниці