Після Тайної Вечері Ісус йде в сад Гефсиманський і молиться там. Про це розповідають Матфей, Марко та Лука. Іоанн додає, що «Ісус вийшов з учениками Своїми на той бік потоку Кедрону, де був сад, в який увійшов Сам і ученики Його» (Ін. 18:1). Що саме мало місце в саду, Іоанн не розповідає, але з трьох синоптичних Євангелій ми знаємо про Гефсиманське «боріння» (вираз з Євангелія від Луки) Ісуса. Три апостоли, яких Він узяв із Собою: Петро, Яків і Іоанн, – були свідками Його Преображення (коли на горі одяг Ісуса став білим, як світло, і просяяло, як сонце, обличчя Його), і вони ж зараз стають свідками людської слабкості Ісуса. Саме вони бачили, як перебуває в Ньому тілесно повнота Божа, бачили сяйво слави Божої, що через Нього з’явилася, – тепер же вони бачать, як Він плаче і сумує, кажучи їм: «Сумна душа Моя смертельно». Ісус Молиться в саду Гефсиманському: «Авва, Отче! Все можливе для Тебе, пронеси мимо Мене чашу цю» (Мк. 14:36).

Далі стоять найголовніші слова: «Та не чого Я хочу, а чого Ти» (Мк. 14:36). «Втім, не Моя воля, а Твоя нехай буде!» (Лк. 22:42). «Втім, не як Я хочу, а як Ти» (Мф. 26:39).

Напевно, взагалі можлива тільки така молитва: ми просимо Бога про допомогу, але приймаємо Його волю.

У кожному з трьох оповідань про Гефсиманське боріння є якісь деталі, відсутні в двох інших. Так, у Марка ключове слово цього епізоду – година, час. Ісус молиться, «щоб, коли можливо, минула Його година ця» (14:35), а потім, наприкінці, каже учням: «Годі, прийшов час: Син Людський видається в руки грішників» (Мк. 14:41).

З Євангелія від Іоанна ми знаємо, що «час» і синонімічне йому «година» – одне з найважливіших слів в Ісусовому словнику. «Ще не прийшов час Мій», – каже Він Матері Своїй під час шлюбного бенкету в Кані Галилейській (Ін. 2:4). «Отче, спаси Мене від цієї години!» – вигукує Він у 12-му розділі і продовжує: «Але задля цього Я і прийшов – на цю годину» (Ін. 12:27).

Це місце Євангелія від Іоанна рівнозначне молитві Гефсиманській. Про час, що настав, Ісус говорить ще двічі в Євангелії від Іоанна (12:23; 17:1). Година – це кульмінація, те, заради чого Він живе, те, до чого Він готовий із самого початку, – година спокутування, година жертви, година страждання, година, коли усе вирішується. І ця година – ключове слово в розповіді про боріння Гефсиманське в Євангелії від Марка і в усьому тексті Євангелія від Іоанна.

У Євангелії від Матфея ключовим є інше слово – молитися. Ісус (про це тут говориться тричі) молиться в момент Своєї боротьби і закликає до цього учнів. «Я піду та помолюся там», – каже Він Своїм супутникам. Далі описується моління про чашу: «Отче Мій! Якщо можливо, нехай обійде Мене чаша ця; втім, не як Я хочу, а як Ти» (Мф. 26:39).

Знайшовши учнів сплячими, Христос закликає їх не спати і молитися, «щоб не зазнати спокуси», і, «знову відійшовши, вдруге молився, кажучи: Отче Мій! Якщо не може чаша ця обминути Мене, щоб Мені не пити її, нехай буде воля Твоя» (Мф. 26:42). Потім Він повертається і знову знаходить їх сплячими – «і, залишивши їх, знову відійшов і помолився втретє» (Мф. 26:44).

У Євангелії від Луки, де ми знаходимо найкоротшу розповідь про боріння Гефсиманське, є, проте, деталь, якої немає ні в Матфея, ні в Марка: «І був піт Його як краплі крови, що падають на землю» (Лк. 22:44). Тут ми опиняємося перед лицем величезного людського страждання, величезного людського болю. Перед нами Людина, що страждає. Людина, в Якій страждає усе людство. Вселенський Патріарх Варфоломій написав про це так: «У Христі Бог по-людськи зазнає усіх наших передсмертних мук, безмежну муку історії, крик Іова, що народжується нашою долею, кривавий піт».

Момент цього випробування найяскравіше переданий у розповіді про молитву Гефсиманську в Луки. У цього євангеліста є ще одне ключове слово – спокуса, з нього починається розповідь (22:46). Як у Матфея і в Марка, так і в Луки Ісус каже: «Моліться, щоб не ввійшли у спокусу» і «не Моя воля, а Твоя нехай буде». Ці слова дивним чином ріднять молитву Гефсиманську з молитвою «Отче наш»: «Нехай буде воля Твоя» і «не введи нас у спокусу». Іншими словами, якщо учитатися в усі три розповіді про боротьбу Гефсиманську, то можна здогадатися, що та молитва, з якою звертається Ісус до Отця, – це молитва Господня, «Отче наш». Тому не забуватимемо про момент Гефсиманської молитви, яку ми вимовляємо щодня. Пам’ятати про те, що ці два євангельські тексти найтіснішим чином пов’язані між собою, просто необхідно.

З розповіддю про боріння Гефсиманське пов’язана ще одна подія, яка, здавалося б, не має ні богословського, ні якогось іншого значення, але проте про неї розказано не в двох, не в трьох, а в усіх чотирьох Євангеліях. Коли Іуда і люди, що його оточують, входять у сад, хтось з учнів кидається і відрубує мечем або ножем вухо в одного з рабів первосвященика. Про це розповідають Марко і Матфей. Про це розповідає і Лука, але тільки він один додає, що Ісус, торкнувшись голови раба, зцілив його. Нарешті, про це ж згадує Іоанн, який повідомляє, що «ім’я раба було Малх».

Питається, чому пам’ять про цей у загальному незначний факт збережена в усіх чотирьох Євангеліях?

Дійсно, це подія більш ніж другорядного значення, та проте – запам’ятовується, це суто зоровий образ, який можна побачити очима. Розповідь про відсічене вухо відразу вкарбувалася в пам’ять читача і дійсно пов’язує усі чотири розповіді в єдине ціле, переносячи нас на місце події. Так кожен з нас стає очевидцем того, що відбувається в саду Гефсиманському. Що ж до богословського сенсу, то він може бути витягнутий з цієї розповіді тільки в Луки, де Ісус торкається голови раба і зціляє його. Це останнє диво, яке здійснює Ісус, йдучи на вільне страждання.

Зміст