Суд у Пилата
Христа беруть під варту, ведуть до первосвященика. Учні розбігаються. Збираються свідки, починається вивчення їх свідчень: шукають свідка, який скаже щось таке, від чого можна відштовхнутися, щоб Його засудити; спочатку нікого знайти не можуть, потім знаходять. Ісус з’являється перед Пилатом. Той із самого початку хоче відпустити Його. Євангеліє від Іоанна зберегло дивний діалог між Пилатом і Ісусом: «Твій народ і первосвященики видали Тебе мені; що Ти зробив? Ісус відповів: Царство Моє не від світу цього: якби від світу цього було Царство Моє, то слуги Мої змагалися б за Мене, щоб Я не був виданий юдеям; але нині Царство Моє не звідси. Пилат сказав Йому: отже, Ти Цар? Ісус відповів: ти говориш, що Я Цар. Я для того народився і для того прийшов у світ, щоб свідчити про істину; кожен, хто від істини, слухається голосу Мого. Пилат сказав Йому: що є істина? (виділено мною. – Г. Ч.). І, сказавши це, знову вийшов до юдеїв і сказав їм: я ніякої провини не знаходжу в Ньому» (Ін. 18:35-38).
Пилат якщо не говорить, то в усякому разі думає латиною, саме тому слова його увійшли до історії в латинському варіанті: «Quіd est verіtas?» Пилат – освічений, культурний, начитаний, без сумніву читав Лукреція і Вергілія, Горація і Овідія. Він, як і його сучасники, добре знає, що в кожного своя істина, у кожного свій бог, у кожного свої ідеї – і спільної істини бути не може. Він дещо цинічний, любить добре одягатися, приймати гарячі ванни, любить духи та інші пахощі. Пилатові дуже хочеться відпустити з миром цього нещасного ідеаліста, що тлумачить йому щось про якусь істину, якої, як йому здається, насправді немає, наївного і тому жалюгідного.
Але Пилат хоче відпустити Ісуса ще і з іншої причини: як всяка невіруюча людина, він забобонний, і особливо забобонна його дружина, як взагалі усі римлянки того часу. Матфей розповідає: «Коли ж він сидів на судилищі, жінка його послала йому сказати: не роби нічого Праведникові Тому, бо я багато потерпіла сьогодні уві сні через Нього» (Мф. 27:19). Вона чогось боїться, і сам Пилат, при усьому своєму цинізмі, теж чогось боїться. Він чує від юдеїв, що цей Чоловік називає Себе Сином Божим, а тому лякається ще більше і розуміє, що Його потрібно відпустити. «І знов увійшов у преторію і сказав Ісусові: звідки Ти? Але Ісус відповіді не дав йому. Пилат же каже Йому: чи мені не відповідаєш? Хіба не знаєш, що я маю владу розіп’ясти Тебе, і владу маю відпустити Тебе? Ісус відповів: ти не мав би наді Мною ніякої влади, якби не було тобі дано звище. Тому більший гріх на тому, хто видав Мене тобі. З того часу Пилат намагався відпустити Його» (Ін. 19:9-12).
Пилат, звичайно, знає з міфології, хоча, зрозуміло, у це не вірить, що боги іноді спускаються з Олімпу і з’являються серед людей, як Зевс і Гермес за часів Філемона і Бавкіди. У Діяннях апостолів описується випадок, коли Варнаву і Павла, що зцілили нещасного кульгавого, прийняли за язичницьких богів – Зевса і Гермеса і навіть хотіли принести їм жертву. Тоді апостоли «роздерли одяг свій, кинулися між народ i гучно говорили: Ми такі самі люди, як і ви, і благовістимо вам, щоб ви навернулися від цих неправдивих до Бога Живого» (Діян. 14:15). Пилат не хоче пролиття крові безневинного, і в той же час забобонний, як усі римляни, він чогось побоюється. Але юдеї кричать: «Розіпни, розіпни Його!» Євангелія від Матфея, від Марка і від Луки повідомляють, що цей крик перемагає: «І перемогли крики їхні і первосвящеників» (Лк. 23:23).
Але в це не дуже віриться. Пилат – чиновник, він справжній професіонал і крику натовпу просто так не поступиться. Ймовірно, Марко і Матфей чогось не бачать. Дещо з того, чого не бачать вони, бачить євангеліст Лука. І дещо в змозі побачити ми, читаючи Євангелія від Матфея і від Марка. Коли юдеї обговорюють у сангедрині (в українському перекладі – у синедріоні) питання про Ісуса, Він звинувачується ними в тому, що називає Себе Месією або Христом, у тому, що Він кощунствує, проголошуючи Себе Сином Божим, і т. д. Але, кажучи про Ісуса Пилатові, вони звинувачують Його в абсолютно іншому злочині: Він називає Себе Царем.
Пилата, зрозуміло, не хвилюють релігійні розбіжності на тій території, яка довірена йому сенатом і прінцепсом (імператором). Його завдання – зберегти на ній громадський спокій, і більше нічого. Він повинен карати карних злочинців і, головне, не допускати появи на цій території новоявлених царьків і правителів. З цим йому належить боротися, і саме тому обвинувачі Ісуса кажуть Пилатові: «Він називає Себе Царем». Це видно вже з Євангелія від Матфея і Євангелія від Марка. Детальніше про це говориться в Євангелії від Луки: «І почали звинувачувати Його, кажучи: ми знайшли Цього, Який розбещує народ наш і забороняє давати податок кесареві, називаючи Себе Христом Царем» (виділено мною – Г.Ч.) (Лк. 23:2).
Це вже corpus delіctі, або склад злочину, тому тепер Пилат просто не може не покарати Ісуса. У Євангелії від Іоанна ця тема стає головною. Говорячи з Пилатом, первосвященики і старійшини увесь час підкреслюють одне і те ж: «Він називає Себе Царем» – і таким чином переводять справу Ісуса з релігійної площини в суто політичну.
Пилат, проте, не такий простий, щоб повірити їм на слово. Він розслідує справу, встановлює невинність Ісуса і каже первосвященикам і начальникам: «Ось я виводжу Його до вас, щоб ви знали, що я не знаходжу в Ньому ніякої провини» (Ін. 19:4). У Євангелії від Луки Пилат тричі говорить про це, підкреслюючи, що «нічого, вартого смерти, не знайшов у Ньому» (Лк. 23:22).
І проте в якийсь момент він вимушений повністю відступити від своєї позиції і засудити Його до смерті. Дуже важливо зрозуміти, коли ж настає цей момент. Синоптики про це майже нічого не знають, зате досить повна інформація про це міститься в Євангелії від Іоанна.
«…Пилат намагався відпустити Його. Юдеї ж кричали: якщо відпустиш Його, ти не друг кесареві; всякий, хто робить себе царем, противиться кесареві» (Ін. 19:12).
І далі на Пилатове питання, звернене до них: «Чи Царя вашого розіпну?» – вони кричать: «Немає в нас царя, крім кесаря» (Ін. 19:15).
Цим і тільки цим вони ставлять крапку в процесі над Ісусом. Відомо, що римські чиновники, загалом, нічого не боялися: ні того, що їх викриють у хабарництві, ні того, що їх звинуватять у порушенні закону. Вони були досить добре професійно підготовлені і тому, коячи беззаконня, зазвичай не допускали промахів, на яких можна було попастися. Римський чиновник страшенно боявся лише одного: що його звинуватять в якихось особистих претензіях до прінцепсу, тобто до Цезаря. Усі тоталітарні держави в цьому дуже схожі. Найстрашніше тут – зачепити персону імператора, персону «головного»; усе інше сходить з рук. І саме в цю площину переводять справу Ісуса первосвященики.