“Священик насварив мене і не допустив до причастя”. Але Бог завжди на вашому боці

Днями я отримав один лист електронною поштою: «Я була на сповіді, – писала людина, – і мені не лише не стало легше, але навпаки – я прийшла додому абсолютно убита». – «Чому?» – запитав я у відповідь.  – «Бо священик мене насварив і не благословив причащатися». Тоді я написав їй приблизно наступне. Якщо людина – священик, це не означає, що усі його вчинки і слова – від Бога.

Коли тебе кривдять, насміхаються, ображають або принижують  – ні про що богоугодне тут не може бути і мови. Бог завжди доброзичливий по відношенню до Свого творіння. Бог любить тих, кого створив. Пам’ятайте про це. І якщо в голові з’являються думки, що ти нікому не потрібен, ні на що не придатний або що ніхто тебе не любить унаслідок твоєї нікчемності, – ці думки явно не від Бога. Бог завжди – будь ласка, запам’ятайте це раз і назавжди – завжди на вашому боці. І навіть коли Він напоумляє, то робить це з любов’ю і розумінням, нікого не кривдить, не принижуючи і не розчаровуючи.

Саме тому майбутніх священиків вчать: яким би тяжким не був гріх, почутий на сповіді, – священик не повинен обурюватися, або бентежитися, або якось ще показувати своє ставлення до того, що він почув. Для чого це треба? Щоб людина не подумала, що Бог її відкидає. Ким би ти не був, що б не зробив – Бог любить тебе.

І ще я написав тій людині ось що. Кожен вибирає собі духівника самостійно. Тому вибирай того, хто нагадує тобі Батька з притчі про блудного сина. Він прийняв Своє дитя – грішника, що опустився, жив у бруді і нечистотах, – таким, яким той був. Прийняв без докорів, принижень і вимог («Ну, розповідай, що ти там натворив, а ми послухаємо!»), і омив, і одягнув у кращий одяг, давши золотий перстень і влаштувавши бенкет на його честь. От що означає любов Божа.

І мені здається, немає на землі людини, яка б не прийняла і не полюбила такого Бога. На відміну від пристойних, порядних людей (згадаємо старшого брата в притчі), які в праведному гніві бажають покарати грішника, Господь – про це говорять і св. Іоанн Златоуст, і Ісак Сирин, – у певному значенні несправедливий. І Його несправедливість нам, звичайно, на благо, тому що Бог міряє усе не вагами, а любов’ю. А любов – несправедлива.

Господь прийняв на Хресті розбійника із словами: «Нині будеш зі Мною в Раю». Прийняв блудного сина, сказавши: «Я люблю тебе» Хіба справедливо? Ні. Але нам це на благо. І сини Божі, що багато грішили, але потім покаялися, першими увійдуть до Раю. Так сказав Сам Господь. Митарі, розпусники, грішники, що плачуть і каються, – найулюбленіші Богом. І коли це розумієш, у душі з’являється велика сила і розрада. Не знаю, чи відчуваєте ви це – що всі ми улюблені творіння Божі, яких Господь приймає і любить такими, які ми є.

Господь послав мені чоловіка, незважаючи на мій страшний гріх

Мене завжди дивує, що часто Бог і Церква асоціюються в людей не з любов’ю, а із суворістю і погрозами. Більшість з вас виросли саме з таким богом – викликає більше страху, ніж любові. З богом, який постійно погрожує відправити тебе до пекла; який тільки і чекає, як би присоромити, покарати. А не з Тим, Хто прагне обійняти, утішити і зрозуміти. Зрозуміти! Адже це так важливо. І мені завжди відрадно зустрічати людей, які приходять і щиро розповідають про свої проблеми.

У свою чергу, я намагаюся зрозуміти, що ховається за тим або іншим гріхом, і в більшості випадків це виявляється бажанням людини, щоб її любили.

Якось я отримав лист від однієї жінки – ось приблизно що вона розповіла. «Отче, у свій час у мене були такі проблеми з грошима, що не було на що жити, і я вирушила торгувати своїм тілом. А люблячий Господь, незважаючи на такий мій страшний, небезпечний гріх, послав мені подругу, яка познайомила мене з моїм майбутнім чоловіком. Любов Божа знайшла мене там, де я була, тобто в гріху». Я так здивувався Божественній любові, яку ця жінка сама шукала і, – набула! Бог дивиться в майбутнє. Будемо і ми цьому вчитися.

Сьогодні людина грішить, а завтра ти не знаєш, якою вона буде. Сьогодні твій син або дочка встряває в халепи, гуляє направо і наліво в пошуках любові і щастя, навіть вживає наркотики (які також є обманним шляхом до щастя). Молода людина хоче жити справжнім, як їй здається, життям – бо цей уявний рай був загублений нею ще в дитинстві, коли дитиною вона не бачила у своїй сім’ї щастя. А не отримавши щастя вдома, людина починає шукати його на стороні – там, де, як їй здається, найлегше стати щасливим

Отже ключове слово в усьому – це любов. Любов’ю усе можна покрити і влаштувати, бо саме вона потрібна кожній душі. Не знаю, чи усі з вас це розуміють, відчувають любов Божу у своєму серці і дарують любов ближнім. Це найбільший подарунок, який тільки можна зробити своїй дитині. Дитя бачить, що батьки люблять один одного, що вони моляться – і роблять це не формально, не так, що в неділю ми йдемо в церкву, а на буднях лупцюємо один одного. Це найгірша проповідь, яка тільки може бути.

Найважливіше – не показувати, а мати любов

Причина, за якою діти відмовляються ходити в церкву, – одна. Свого часу на прикладі батьків вони не побачили, як Церква преображає. Швидше, навпаки: з Церквою в наших дітей пов’язані найбільш непривабливі уявлення про батьків. «Як бути, отче, якщо мої батьки ходять у храм, а вдома один одного убити готові?» «Навіщо мені одружуватися? У мене перед очима такий приклад – не хочу бути, як батько з матір’ю!» Для того, щоб дитина щось по-справжньому зрозуміла і дійсно захотіла утілити в життя, треба показувати їй це на власному прикладі, а не проповідувати. Проповідуємо ми багато, я сам постійно проповідую – але головне тут питання в тому, чим ми керуємося. Іншими словами, чи є в нас любов? І чи відчуває цю любов оточення?

Найважливіше – не показувати, а мати любов. Якщо є любов, то, як казав старець Паїсій, вона завжди відчувається як запах стиглої дині: де б диня не лежала, її легко відшукати за чарівним ароматом. Так і з проповіддю. Не треба докладати стільки зусиль, щоб допомогти людині набути Бога. Вона сама Його побачить – у тобі, у твоєму спокої і мирному дусі. Вона прийде до тебе додому і подивиться на спокійну, добру сім’ю, де панують мир і любов, де дружина каже чоловікові: «Нарешті ти прийшов, любий! Сідай швидше за стіл!» Що вже тут казати про дітей! Завдяки такій атмосфері дитина отримує тверду упевненість у тому, що Господь любить її батьків, а ті, у свою чергу, відчуваючи цю любов, дарують її один одному. Це дуже важливо. Нехай кожен з нас передусім загляне в себе і зрозуміє, як він живе, замість того, щоб прагнути виправити усіх навколо. Великі зміни, каже Господь, починаються з власної душі, глибоко усередині – саме звідти.

І пам’ятайте, що Бог завжди готовий підтримати Своє творіння і ніколи не наповнює наше серце смутком і тугою. Отже якщо вас кривдять, карають і мучать – це усе не від Бога. Бог тільки підтримує. Тому люди і їздили завжди до старців – великих, святих подвижників, таких, як старець Паїсій або старець Порфирій. Чому їздили? Бо ці святі, наситившись любов’ю Божою, самі являли її людям.

Ніколи я не чув, щоб людина, побувавши у старця Порфирія, казала потім: «Ось, він мене провчив, наклав єпитимію, не допустив до Причастя, принизив, наговорив образливих слів». Я одного разу спеціально сказав про це в нашій радіопередачі, щоб перевірити: раптом з кимсь таке все ж траплялося і людина зателефонує на радіо, розповість. Але ні! Ніхто не зателефонував. Старець давав надію кожному.

Мені, до речі, свого часу від нього дісталося. Але яким чином! Мене обізвали бунтарем. Мені тоді було двадцять років. Проте – чули б ви, як мені це сказав старець! Почувши його слова, знаєте, що я подумав? «Назви мене так ще раз!» Чому? Коли Божа людина дає нам ляпас, хочеться, щоб вона ударила знову і знову, бо розумієш – це для твого ж блага. Такий ляпас зціляє. Тому хочеться почути про себе ще і ще раз. А старець говорив зі мною так милостиво, що я не відчував ні образи, ні приниження – тільки його бажання допомогти мені вибратися звідти, де я тоді перебував.

Автор: архімандрит Андрій (Конанос)