Чому відбуваються розлучення навіть у віруючих сім’ях? Як боротися людині з охолодженням у вірі?

На питання про духовні протиріччя в житті православних християн відповідає протоієрей Георгій Бреєв.

– На жаль, навіть у церковних сім’ях трапляється така трагедія як розлучення чи подружня зрада. Виходить, церковне життя від цього не може застрахувати?

– Завдання Церкви – закласти глибокі основи віри. Якщо людина тільки формально належала до Церкви – ніби, причащалася, сповідувалася, але не прийняла того духу, того одкровення Божого, слова євангельського, даного Богом людині Закону Божого, – то її життя стає, за словом Спасителя, будівлею, збудованою на піску. І апостол Павло повторює: на чому ти будуєш? На піску? Чи на твердому фундаменті?

Камінь – це віра. Якщо людина дійсно зрозуміла, що віра – це основа з основ, то вона і життя своє на ній будуватиме, і сім’ю, і зрозуміє, що, одружуючись, не можна собі сказати: “Я рік-два потерплю, а потім поживу собі на втіху і подивлюся, підійшла мені людина чи не підійшла”. Віра примушує бачити в шлюбному союзі прототип Христа і Церкви. І це треба не лише продумати, але і серцем відчути. І вже заздалегідь, визначивши себе на шлюб, сказати собі: “Так, як би моє життя не склалося, нікого іншого я собі шукати не буду. Іншими спокусами я не спокушуся чи принаймні їх здолаю”.

Мені здається, зараз уся складність у тому, що люди не розуміють, що таке шлюб. Вони одружуються, причому, є тенденція до ранніх стосунків – люди живуть як чоловік з дружиною, не маючи на це права, а потім минає рік або два – і починають копатися один в одному. Це не підходить, інше теж, він ледачий, він мене утримувати не хоче. Із самого початку навіть не думають про те, щоб закласти фундамент під свій дім сім’ї. Просто свобода стосунків: як вийде, куди понесе мене, то зі мною і буде. Це свобода, в якій немає нічого істотного і розумного, для багатьох сімей є такою, що зумовлює до розвалу.

Кожному священикові доводиться щодня стикатися з тим, що приходить і просить поради хлопець чи дівчина: “Ми живемо так, але все-таки хочемо створити сім’ю”. Ми починаємо пояснювати: “Правильно, гріх ваш покриється, і сім’я складеться, і діти. А інакше – як же можна на повітрі будувати? Адже ви нікому не зобов’язані: ні один одному, ні країні, ні Церкві. Звичайно, у такому разі нічого серйозного бути не може, тільки трагедія”.

А дехто просто звикає до такого способу життя. Подумаєш, пожили так роки два, не підійшли один одному і розійшлися – а там і нові захоплення, нові помилки. Потім вже опам’ятаються: час минув, а ні сім’ї, ні дітей, нікого. Життя пройшло в беззаконні і нічим вже не тішить ні саму людину, ні інших людей.

У Церкві теж є такі випадки. Це рідко буває в глибоко віруючих людей, а початківцям або нерегулярним парафіянам часто доводиться пояснювати, що їм потрібно замислитися про своє життя, що живуть вони в гріху перелюбу, їм до Чаші приступати не можна, і взагалі такий стан може викликати тільки жаль.

Що стосується розлучень. Поширена ситуація, коли живуть чоловік з дружиною, люблять один одного, діти є – і тут чоловік пішов у гору. Висока посада чи своя справа – і от чоловік, розбагатівши, починає міркувати: “Мені дружина моя не підходить”. Ну звичайно, він розбагатів, навколо нього з’являються молоді особи – і він починає заводити стосунки на стороні, сімейне життя руйнується. Дружина приходить у храм, молиться, плаче – жили добре, душа в душу, хоча і бідно, а тепер – усе. А чоловік каже: “Я для вас пожив, тепер повинен для себе пожити”. І починає для себе жити, поки кошти дозволяють.

І це буває навіть у людей церковних! Бо якщо людина каже: “Я вірю!” – це ще не означає, що вона піде вузьким шляхом, як заповідав Господь, і ніколи не оступиться. Людина думає: “Дасть Господь благополуччя – радіти буду, ні – теж слава Богу”. А життя в Прокрустове ложе не укладеш. Воно завжди ширше, воно завжди відкривається нам новою стороною. І от тут настає випробування віри. Є віра, є страх Божий? Залишається чоловік з дружиною і дітьми. А багато, дуже багато хто, розбагатівши чи діставши інші які можливості, починає думати, що для них вже нові закони.

– Тобто такі речі походять від відсутності віри?

– Звичайно. Але давайте згадаємо слова Писання: “І біси вірують і тремтять” (Як. 2:19). Але не перестають коїти злі справи. Для нас віра – це прозріння в духовний світ. Він є, він реальний. Бог створив, щоб ми його наслідували. Якщо в моїй свідомості, у моєму серці це є – тобто живе почуття союзу – тоді я можу здолати безліч перешкод.

А якщо “я вірю”, але справжнього глибокого почуття немає – тоді, дійсно, пристрасті можуть мене охоплювати, а я можу відірватися від Церкви і від сім’ї. Хоча запитай мене – так, я вірю, у душі вірю, навіть ходжу до церкви і можу приїхати в монастир і сказати, який я окаянний. А от змінити себе вже не можу. Чи можна таку людини вважати віруючою?..

– Отче, розкажіть, як вчитися вірі? Може, комусь це просто не дано?

– Якщо я прийняв істини віри в серце, якщо я зрозумів, яка це велика сила, якщо я пережив це – який благий Господь, який Він всемогутній, як діє сила Його благодаті, як вона мене веде – одним словом, якщо людина дійсно звертається до Бога, то і Господь веде її за руку.

Спочатку Господь веде людину, як мати веде дитину, а потім відпускає: “Сам йди, ніжками”. І от тут у багатьох людей не вистачає мужності – самому, без руки Божої йти страшно, і от тут людина може себе втратити.

Візьмемо євангельський приклад. Апостол Петро сидить у човні з апостолами, море бушує. Вони бачать Христа, і всі приходять у жах. А Петро каже: “Господи! Якщо це Ти, звели мені прийти до Тебе по воді“. І Господь відповідає: “Прийди”. А хвиля між Петром і Христом встала – і Петро злякався і став тонути. Так само і у світі.

Якщо людина отримала від Бога великий дар віри, то вона повинна розуміти, що сила цієї віри з часом може бути не так очевидна. Але людина, яка знає духовне життя, знає і те, що тепер має йти сама. Так, Бог мені багато дав, а тепер я маю сама потрудитися, потерпіти. Це буде правильне ставлення до віри. Якщо ж людина ніколи такого досвіду не переживала, то і віра в неї “як усі вірять”.

Пам’ятаєте, в Євангелії: “Вийшов сіяч сіяти”? Впало зерно на кам’янистий ґрунт, і птахи поклювали його. Віра дана, людина приймає її, але світ такий – а людина живе у світі. Але і Церква у світі існує, і Господь заснував Її у світі, а не десь далеко. Навпаки, Він сказав, що пшениця і куколі будуть рости разом до кінця віку.

У серці має бути рішучість. Раз ти зрозумів, раз тобі дана ця сила, ця благодать Божа, ти відчув її на собі – як же ти можеш відступити, якщо тобі важко? Ні, перешкоди повинні зміцнювати і загартовувати. І навіть навпаки, Сам Бог покаже, що робити, і допоможе.

А якщо немає такого розуміння – то, звичайно, будь-яка хвиля підхопила нас і понесла. І ми кричатимемо: “Господи, спаси мене”.

Віра, звичайно, дана. Але людина повинна, оцінивши її, зваживши, зрозумівши, що нічого рівного у світі бути не може, сама обрати її як основний принцип життя. Тоді вона може встояти і пройти всі випробування. Про те, що в житті буває не так, каже саме Євангеліє. Дивіться, як багато перераховується в притчі про сіяча: зерно впало на каміння, на дорогу, у терня… і тільки наприкінці – на добру землю і принесло плоди.

Ми бачимо, що відпадань таких багато. Тому одна із заповідей Христових і звучить як: “Пильнуйте й моліться” (Мф. 26:41). Прийшло випробування чи спокуса, а ти зберися розумом. Значить, воно повинне було прийти. У випробуванні нічого страшного немає. У самій вірі є зерно, але людина повинна прийняти його. А це можливо лише пройшовши випробування.

Люди часто ставлять питання: “А я от росту духовно чи не росту?” Критерій зростання простий: якщо людина переносить правильно всі спокуси, значить, вона росте. Здавалося б, спокуса – це розлом, це трагедія. Але тут і проявляється і сила волі, і сила віри, і мужність розуму. І дивишся – благодать Божа людину виводить, і людина, виявляється, росте духовно. Вона цього навіть сама не знає, їй здавалося, що на неї навалилися страшні прикрості і нещастя. А вони, виявляється, сприяли її духовному розвитку.

Але ж і в житті буває, не помічали? Захворіє дитина, мати переживає, а потім дивиться – а вона от як витягнулася.

– От Ви кажете, що коли встала хвиля між Петром і Христом, він звернувся до Нього. І так же хвиля встає між нами і Христом – і дуже важливо звернутися до Нього. Що робити, щоб завжди була пам’ять про Христа?

– Вона природним чином має бути в людини в душі. Тут не має бути напруги. У людини з віком слабшає механізм пам’яті – я сам таке часто відчуваю, можу увечері забути, що було вдень. Це пов’язано із судинами, з нервовою системою. А є пам’ять серця. Це коли ти береш образ людини всередину себе, він з тобою залишиться навіть коли вона піде з життя.

От приклад. Приходять діти ховати батька чи матір. Сльози, горе: “Як же ми могли, як ми мати не цінували!” Чому так відбувається? Дуже просто: була пам’ять про матір у серці, але життєва метушня цей образ затьмарювала. І от тепер настає таке горе, що деякі навіть захворюють або приходять у відчай: “Я не хочу більше жити”. У вдови чи вдівця, які поховали свою половинку таке теж буває. Пам’ять про людину була всередині і стала дійсністю. Усе згадується, усе нагадує про близького. І доводиться утішати: ну любі мої, ви хіба матір не любили? Хіба ви її забули?

От так само і з Богом. Апостол Павло каже: вірую, що із словом Божим у наші серця Господь вселився. Настає момент, коли в нас починається забуття, втрачається відчуття реальності присутності Божої. Але Бог є, і Він тебе знає. Настає час, коли Його присутність стає явною. А настає час не відчуття. Потрібно його потерпіти. Не слід у цей час себе ламати. Варто просто щиро сказати: “Господи, Ти бачиш, в якому стані я перебуваю. Здається, ніби Тебе і немає. Але я ж знаю, Ти мені багато разів розкривався”. Пророк Давид теж про це в псалмах писав: “Я згадую дні давні, розмірковую про всі діла Твої і в творінні рук Твоїх повчаюся” (Пс.142:5). Тобто настав час, коли сила Твоя від мене відступила, але я ж розумію! Я ж не можу забути того, що Ти мені дав, що дійсно було моїм надбанням. Я починаю згадувати всі дії благодаті Божої, які були в мені і зі мною. Я починаю відновлювати цю картину – і ось тоді відчуваю, що нічого не змінилося. Бог у мені. Пам’ять знання Бога в мені, вона нікуди від мене не пішла. Це властивість душі людської – вона змінюється. Але те, що в ній закладене, завжди є і буде.

Таїнство Шлюбу