Діти перемоги

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

У співі сьогоднішнього свята, у тропарі Вербної неділі, є такі слова: «діти, несучи знамена перемоги». Цими словами Православна Церква порівнює чад своїх з прапороносцями перемоги, з тими, хто сповіщає і війську, і народу, і солдатам супротивника, і всьому світу грізну і радісну звістку про падіння ворожої фортеці, про закінчення битви, про перемогу у війні. Це сповіщення з прадавніх часів і донині здійснюється ставленням бойового прапора переможця над поверженим містом, над твердинею, що здалася, над руїнами скореної цитаделі. Прапори перемоги зберігаються і в нашій країні, і в інших державах світу як національна святиня, що нагадує прийдешнім поколінням про кров, пролиту за їх свободу, про життя, принесені в жертву в ім’я майбутнього, про тих, хто, своєю смертю, подарував життя іншим.

Прапор нашої перемоги, символ перемоги Церкви – не бойовий штандарт героїчного батальйону, не важке оксамитове полотнище, обпалене вогнем кровопролитних битв, а маленька зеленіюча гілочка верби, подібна до тієї зеленої маслинової гілочки, яку принесла голубка на Ноїв ковчег як знак припинення потопу, як символ примирення Бога і людини (Бут. 8:11), як знамення надії і прощення. Ми сьогодні, «як діти перемоги», стоїмо в наших храмах, маючи в руках ці перші ознаки весни, що настає, ці знаки природи, що відроджується, ці дивні, так мало схожі на бойові, прапори перемоги життя над смертю, віри над відчаєм, любові над ненавистю!

Ми пройшли довгу Чотиридесятницу Посту. Ми, хай і в малому, але все таки перемогли свою, вічно неситу, плоть; нехай у малому, нехай у найнікчемнішому, але ми постаралися в минулі пісні дні здолати гріх, що насилує нас. І ці ніжні, ледь зеленіючі пагони верби – символ і знак нашої рішучості залишатися з Богом до кінця, бути вірними Йому «аж до смерти, i смерти хресної» (Фил. 2:8).

Декому з нас може здатися, що дуже рано ми згадали про перемогу. Не життя і Вічність, а Смерть і Час панують на землі, і торжествуючи, радісні вигуки єрусалимського натовпу скоро, дуже скоро, ми знаємо це, зміняться злісними смертоносними криками «Розіпни Його!». Не тріумф переможця, а страждання Хреста чекає Сина Людського. Та все ж саме в ці трагічні дні, за декілька годин до страти, Господь каже Своїм учням: «Мужайтесь: Я переміг світ» (Ін. 16:33). Він каже так тому, що перемога, прапороносцями якої ми усі зараз є, здійснюється, за словом апостольським, «в немочі» (2Кор. 12:9). І не сила силу ламає, не переможець легіонів і армій входить у Святе Місто, але «Цар твій гряде, сидячи на молодому ослі» (Ін. 12:15).

Вхід Господній в Єрусалим, Жан-Леон Жером

От як Сам Господь каже про це Своїм учням: «Ви печальні будете, та печаль ваша за радість буде» (Ін. 16:20). Те, що зовні виглядає як тріумф і перемога, на перевірку виходить скорботним шляхом на Голгофу. Те, що здається заздрісній душі Іудиній безглуздою витратою дорогоцінного мира, на ділі є приготуванням до жертовного заклання Того, про Кого сказане: «Ось Агнець Божий, Який бере на себе гріхи світу» (Ін. 1:29). Нарешті і сама смерть Розіп’ятого стає запорукою життя світу, що гине.

Те, що для Бога – перемога, для спотвореного гріхопадінням світу – скорбота і поразка. Як помітив колись дуже давно один мудрець: «Слабкість велика, а сила нікчемна. Коли людина народиться, вона – слабка і гнучка, коли помирає, вона – міцна і черства. Коли дерево росте, воно – ніжне і гнучке, а коли воно сухе і жорстке, – воно помирає. Черствість і сила – супутники смерті, гнучкість і слабкість виражають свіжість буття, тому, що затверділо, те не переможе».

Наш Бог перемагає світ, коли народжується слабким немовлям в яслах Вифлеємських. Наш Бог перемагає світ, коли відмовляється призвати Собі на допомогу «більш як дванадцять легіонів ангелі» (Мф. 26:53), і замість цього покірливо простягає руки Свої на Хресті. Наш Бог перемагає світ, коли іде на вільні страждання, «сидячи на ослиці й осляті, синові під’яремної» (Мф. 21:5). І ми, чада Божі, якщо хочемо залишатися такими, якщо ми силкуємося залишатися вірними прапору нашої перемоги – тонкій гілочці розквітаючої верби, – пам’ятатимемо слова нашого Спасителя, які Він вимовив на невисокому пагорбі над Галилейським озером: «Блаженні убогі духом, бо їхнє є Царство Небесне. Блаженні ті, що плачуть, бо вони втішаться. Блаженні лагідні, бо вони успадкують землю» (Мф. 5:3-5). Блаженні ті, що стоять нині з тонкими гілками верби, доки вони залишаються вірними своєму прапору, вірними своєму вибору, вірними своєму Богові. Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: Вхід Господній в Єрусалим