Більшість з нас приходить у Церкву, щоб дізнатися Бога. Проте буває так, що через зовсім нетривалий час ми стаємо якимись фальшивими, немов починаємо прикрашати собою вітрину магазину. У нас такий вигляд, ніби ми усе знаємо і можемо вирішувати будь-які проблеми. Ми про усе судимо, даємо поради, про усе в нас своя думка. Погрожуючи пальцем, ми робимо людям зауваження. Але при цьому ми самі абсолютно не схожі на ті ідеали, про які міркуємо. Нас хвилюють абсолютно інші речі.

Тому, якщо не хочеш, щоб і з тобою сталося таке, свідчи про Бога своїм життям. Говори про те, що знаєш, і не приховуй справжнього себе. Ти – звичайна людина, зі своїми пристрастями, помилками і неміччю. Як і усі люди, ти хочеш любові, дружнього спілкування та інших радощів.

Дуже часто, прийшовши в Церкву, людина починає думати, що саме входження саме по собі змінило всю її природу. Але, скажу тобі, відносно власного «я» жодних змін тут не відбувається. Характер не може змінитися тільки тому, що людина прийшла в конкретне місце – навіть якщо це місце святе.

А от дещо інше може статися. Ми продовжуємо носити в собі свої пристрасті, які починають трансформуватися. Наприклад, людина перестає битися на футбольних матчах або відвідувати нічні клуби, перестає вживати наркотики, але пристрасть, яка спонукала її робити все це, нікуди не йде – бо з пристрастями неможливо розпрощатися так швидко.

Пристрасть – це не сорочка, яку можна зняти, кинути в прання і забути про неї. Ми сполучені зі своїми пристрастями. Тому часто відбувається наступне: «світська» пристрасть трансформується в «християнську». Ось чому іноді людина, яка раніше була фанатичним уболівальником, билася, громила після матчу вітрини, а тепер стала церковною, залишається лютим фанатиком – але тільки тепер у Церкві.

Це той самий випадок, коли люди кажуть про своїх близьких, що стали церковними людьми: «Він ходить у церкву, але зовсім не міняється! Нервує нас, як і раніше!»

Що ж не змінилося? Основні, головні риси вдачі залишилися колишніми. Вони не можуть перетворитися самі по собі – просто тому, що людина прийшла в Церкву і стала християнином.

Тому важливо пам’ятати про те, що гнів і роздратування залишаються при нас. І хоча тепер ми гніваємося вже нібито з «духовних» причин, але гнівна пристрасть – як і раніше з нами.

І якщо ми будемо щирими, то погодимося з чудовими словами Паїсія Святогорця. Коли одного разу старець плив кораблем з Дафни в Уранополіс, хтось упізнав його і сказав йому:

– Герондо, йдіть сюди, щоб вам не сидіти з мирянами!

А старець відповів:

– Але, чадо, хіба ми втратимо щось поруч з ними? Хіба ми настільки краще їх? У нас є якась особлива чеснота, яку ми повинні оберігати? Хіба ми не такі ж, як вони? Те, що живе в нас, живе і в них. Просто наші вади, пристрасті, проблеми проявляються по-іншому. Ми починаємо сваритися, наприклад, через статут – чи правильно відслужили службу.

Одного разу я бачив, як двоє ченців посварилися через те, який піднос вибрати для миття овочів. Так, вони не билися і не лаялися, як на футбольному стадіоні, але їх колишні пристрасті залишилися при них.

Якщо ми зрозуміємо це, то, у першу чергу, полюбимо себе. А потім станемо поблажливішими до інших. У нас з’явиться більше людинолюбства, упокорювання. І якщо ми визнаємо себе такими, які ми є, якщо примиримося зі своїм «я», якщо дізнаємося і полюбимо себе, то і своїх дітей почнемо любити значно більше, бо в нас з’явиться до них значно більше поблажливості. Адже яка моя дитина, такий і я! Ось, ми сваримося на дітей, якщо вони, як нам здається, йдуть зі шляху істинного, а насправді ми самі збилися з цього шляху. Усі ми від нього відхилилися, усі ми – утікачі, у всіх нас щось не виходить. Просто ми стараємося це замаскувати – тому і не видно.

Людина, живучи в Церкві і спілкуючись з іншими церковними людьми, дуже скоро починає розуміти, що багато хто з них залишився таким же, якими були і до Церкви. Один хлопчина розповідав мені, що, прийшовши в Церкву, він сподівався побачити тут суцільний ідеал. Мій співрозмовник працював у банку. І виявилось, що як у банку були сварки, суперечки, засудження, інтриги, все те ж саме було і в цьому парафіяльному храмі.

А одна жінка, яка живе за кордоном і є активною парафіянкою тамтешньої церкви, часто пише мені, що готова рвати на собі волосся, бо не може більше витримати. «Я втрачу віру!» – написала вона одного разу. Чому це так? Бо усі ми – люди, люди зі своїми проблемами і слабкостями. І щойно ми визнаємо це, наш характер покращає. Примирившись із собою, визнавши себе, ми зможемо сказати своєму ближньому: «Який ти, такий і я. Я люблю тебе. Прости мене, і я тебе прощаю».

А брехня стосовно самих себе, лицемірство і фарисейство тільки ускладнюють наше життя.

Визнавши істину про самих себе, ми полюбимо інших людей, станемо поблажливішими і людянішими. А ставши людянішими, набудемо і божественність. Змирившись, приземлившись, ми злетимо, бо для того, щоб злетіти, треба спочатку твердо ступити на землю. Стань людиною для того, щоб перетворитися на боголюдину! Будь простим, упокореним і природним.

Господь для того і зробив апостолів (а потім і священиків) Своїми наступниками серед людей, щоб ми, перебуваючи поряд з ними, не боялися, щоб бачили – вони такі ж, як ми, і вони розуміють усі наші труднощі, бо проходять через те ж саме. Що роблю я, робиш і ти.

Мені дуже сподобалися слова одного мого знайомого, який вважає за краще сповідуватися в одружених священиків. Він сказав, що неодружені священики живуть немов на іншій планеті і іноді говорять з тобою так, що нічого не зрозуміти. Не приховуватиму – я згоден з його словами. Дуже часто сімейний священик має спокійний, урівноважений характер, бо йому доводиться… міняти памперси. Коли купуєш памперси і використовуєш їх за призначенням, неможливо при цьому ширяти в хмарах. Навпаки, людина приземляється, стає людянішою, щирішою, і не прикидається. Вона вже не красується на вітрині святості, а несе собою благодать, простоту, упокорювання православного духу.

І кажучи про небезпеку для церковних людей стати фальшивими, уявними «вітринними» манекенами, я згадую одне китайське прислів’я: «Треба навчити дитину ловити рибу, а не їсти її».

Коли людина ловить рибу, вона упевнено стоїть на землі. У неї – свої гачки, вудки, приманка. Вона сама вибирає місце для риболовлі, розробляє свої способи і прийоми і таким чином вступає у свої власні відносини з морем. І на якому б березі вона не опинилася, їй завжди вдасться упіймати (а потім і з’їсти) хоч би одну рибку, бо вона знає, як це робиться, це – її талант, її улюблене заняття. Але якщо людина звикла отримувати їжу тільки в готовому вигляді, від інших людей, – тоді ні, вона не зможе підкріпитися рибою.

Це – поширена пастка, в яку ми часто потрапляємо, стаючи усе більш залежними. «Йди сюди, – кажемо ми один одному, – я нагодую тебе, почастую рибкою». Те ж саме іноді відбувається і в Церкві. Але хіба ми не повинні зростати самі, щоб наблизитися до Бога? Хіба не повинні самі прагнути до того, щоб наша душа розцвіла? Міцно стояти на власних ногах?

Людина, що допомагає нам наблизитися до Бога, – це міст. Але ж не можна вічно стояти на мосту – міст не може бути метою в житті. Ти йдеш, і я тримаю тебе за руку, щоб ти не спіткнувся, не втратив рівновагу і не впав. Але скільки це може тривати? Як довго я маю тримати тебе за руку, щоб ти міг йти? Твоє головне завдання – навчитися ходити самостійно. Ти зможеш. І коли в тебе вийде, ти зрадієш цьому. І після цього я не забуду тебе, бо тоді ти полюбиш мене ще сильніше. Ти побачиш, що наші стосунки – це не взаємозалежність, коли люди «поглинають» один одного у власному егоїзмі, примушуючи прив’язуватися до себе. Просто з моєю допомогою ти знайшов Бога.

Але якщо я вказую тобі на Нього, а ти фокусуєшся виключно на моєму пальці, то починаєш думати: «Який в отця красивий палець! Як прекрасно він вказує мені на Бога!» Так, але якщо ти не підеш у той бік, куди вказує палець, то в результаті полюбиш і табличку з написом «Рай». Адже ми повинні дійти до Раю. Самостійно.

Люди ж часто чекають від духовного отця готових рішень і чітких вказівок до дії. А такі стосунки – інфантильні. Це дитяча психологія. На певному етапі це можна зрозуміти – але цей етап необхідно пройти як відрізок свого духовного шляху. Не можна ж залишатися дітьми вічно. До яких пір дитина може запитувати учителя: «А правда, що два помножити на два – чотири?» Не в шостому ж класі ставити такі питання! Подумай і дай відповідь сам, ти можеш!

І ця сила, ця упевненість – не егоїзм. Це те, що має на увазі апостол Павло, кажучи: «Усе можу в Ісусі Христі, Який мене зміцнює» (Флп. 4:13). Якщо ми так і не відчуємо цю всемогутність, яку несе в собі Божественна благодать, що живе в нас, то так постійно запитуватимемо: «Як мені тут вчинити? А там? Що саме Бог хоче від мене?» Так неможливо почути голос Божий.

Господь каже: «А хто входить у двері, той пастир овець. Йому воротар відчиняє, і вівці голос його чують, він кличе своїх овець на ймення і виводить їх» (Ін. 10:2-3). Якщо ми знаємо і чуємо Його голос, то знаємо і один одного. Любимо один одного. У нас з’являється особистий зв’язок з Христом і один з одним. Ти і Господь. Господь і ти. І в якийсь момент ти кажеш: «Я і Бог». І розчиняєшся в Ньому, відчуваючи, як з Його благословення і завдяки Його любові ти стаєш з Ним одним Цілим по благодаті.

Усе це – кроки на шляху духовного зростання. І доки ми не досягли результату, нам увесь час хочеться чути вказівки, що робити. Ми ще не навчилися самі стукатися до Бога і просити Його: «Господи, кажи, я слухаю Тебе! Звернися до мене, дай моїй душі почути Тебе!»

Річ у тім, що багато хто з нас виріс надмірно залежним від своїх батьків. «Я чиню так, бо так веліла Церква!» Ні, ти чиниш так, бо батьки примушували тебе це робити. Таким чином твої досягнення не є твоєю заслугою. І насправді ти нічого не засвоїв, не впустив у своє серце. Усе відбувалося автоматично.

Такі люди навчилися тільки формальному спілкуванню з Богом. Вони самі не розуміють, чому чинять так чи інакше, кажучи: «Мене так учили. Мені так казали». Хіба цього хоче від нас Господь? Просто повторення, імітація, позбавлені якоїсь життєвої сили і свіжості? Хіба це – любов? Пам’ятаю, одна жінка розповідала мені, як вона раділа, коли її дитина була маленькою. Вона робила з нею усе, що хотіла: водила в церкву, відправляла на сповідь, на духовні бесіди і в паломницькі поїздки, хлопчик допомагав у вівтарі. Я запитав її:

– А тепер?

– Тепер нічого цього немає, він усе кинув!

Я сказав їй:

– Тоді твоя дитина робила усе це, бо ти цього хотіла. Але ти не змогла вкласти в його маленьке серце любов до Бога. Замість цього ти весь час пропонувала синові готові рішення і не давала йому можливості самостійно думати, ризикувати і помилятися.

Коли людина вчиться ловити рибу, їй доводиться помилятися. Вона губить приманку, час, перевертає відро з уловом, але усе це – досвід. А ця жінка хотіла виростити дитину в парнику, в оранжереї, і гадала, що її дитя буде ідеальним і досконалим. Але будь-яка дитина зростає, і тепер це вже не дитина, а дорослий чоловік або доросла жінка. Він або вона тепер живе в Лондоні і в неділю уранці замість церкви вважає за краще пити каву з друзями. Бо в дитинстві, відвідуючи храм, ці люди нічому там не навчилися. Вони ходили в церкву, бо батьки примушували їх це робити. І тепер виявляється, що усе було марно.

Тому нам слід прагнути вийти на власний духовний шлях, а не піклуватися виключно про зовнішнє, видиме благочестя.

Це схоже на те, як батьки дають своїм дітям екіпіровку для походу або учать якомусь ремеслу. Ось тобі рюкзак або інструменти, я навчу тебе, як поводитися з усім цим – і усе, можу спокійно піти. Моя дитина, або мій друг, моя близька людина може пройти по мені, як по мосту, – на той бік. При цьому міст може розвалитися, рухнути, – а ти знай собі, дивися на кінцеву мету, на той берег – на Бога. Його любов, Його обійми ніхто не може в тебе відняти.

Ось чому людина, що прагне до духовної досконалості, а не до показного благочестя, «вітрини», ніколи не падає і не засмучується. Але якщо ти не навчився дивитися на себе і оточення реалістично, якщо ти звик зводити когось в абсолют, то щонайменша трудність зламає тебе, і ти впадеш.

Автор: архімандрит Андрій (Конанос)