Усе що відбувається з нами Бог попускає для того, “щоб усі люди спаслися і досягли пізнання істини” (1 Тим. 2:4).

Людина так влаштована, що в дитинстві вона не часто зустрічається із смертю, як би не звертає на неї особливої уваги. Зазвичай на дитину смерть не чинить відповідного до її статусу враження. Адже дитина є втілення самого життя, вона постійне в русі і поглинена пізнаванням навколишнього світу. Змістом свого життя дитина відторгає від себе саму ідею смерті. З віком же смерть все частіше попадається людині на її життєвому шляху, і вона поступово приходить до усвідомлення її певної значущості і неминучості, звикається з цим.

Хоч і смертна людина, але смерть чужа і протиприродна її свідомості, яка часто не осягає того унікального дару життя, яким вона наділена від Творця. Ми, як правило, відганяємо думки про власну смерть, оскільки наявність у нас безсмертної душі дає ще в земному житті відчуття, що ми житимемо завжди. Це відчуття переважує розсудливе знання про те, що настане колись момент і нашого розлучення із земним життям. І тому, коли на нашу землю, у наш дім приходить неждана і раптова смерть, нам важко після цього іноді адекватно сприймати оточуючу нас дійсність і наступний хід подій.

Взагалі-то дорослій людині властиві цікавість і інтерес до відходу в другий світ інших людей; у всякої здорової людини явлення смерті закономірно викликає в душі хвилювання своєю таємничістю, незбагненною загадковістю. Але коли смерть стає явленням буденним, особливо смерть людей молодих, які гинуть “на зльоті”, вона починає більше викликати в душі людини страх і занепокоєння. Знаючи про безліч людей, які не дожили навіть до твого віку, задаєшся закономірним питанням: “А чим я кращий за них, що продовжую жити?” Тому в розсудливої людини з’являється стійке відчуття, що нічим вона не може гарантувати собі навіть завтрашнього дня.

Щоб якось звикнутися з вакханалією смерті, що відбувається у світі, у людини два виходи – або черствішати душею: включати так звані захисні механізми, як говорять психологи, тобто вберегти свою немічну душу від потрясіння і хвороби, “не брати близько до серця”, не впускати дійсність у своє життя, або другий вихід – спертися на допомогу Божу і вдатися до молитви, цього вимагає сумлінна душа. Адже молитва – це час Божого благовоління до нас. Про що завгодно ми можемо шкодувати, що даремно на це витратили час, але тільки не про молитву. У молитві гарантом нашої упевненості в майбутньому виступає Сам Володар нашого життя – Бог.

У молитві Господь подає людині сили і терпіння винести будь-які випробування, наставляє її правильно сприймати дійсність, що оточує її, у тому числі і смерть людей.

Адже що є смерть як не знаряддя Божого Промислу? Вона є вісник, який попереджає про вічність, що насувається до нас.

А хто зараз готовий до вічності? Нам досить уважно придивитися до людей, які оточують нас, – сусідів, колег по роботі, “які купують і продають” (див: Лк.17:28), просто перехожих. І ми побачимо, що для більшості з них Ісус Христос і Його Церква просто не входять у сферу їх інтересів, навіть елементарної цікавості. Над церковним вченням про Царство Боже, Страшний Суд і вічні муки вони іронізують, відносячи такі істини до бабусиних передань, вважаючи їх чимось зайвим і непотрібним для сучасної людини, пережитком минулого.

Бачачи страждання і загибель безлічі людей у різних частинах світу, хаос і міжусобиці, що зруйнували їх мирне життя, ми можемо оцінити те, що маємо, але можемо втратити, якщо не зробимо належних висновків.

Дійсно, наше суспільство живе мирним розміреним життям. Але на користь воно нам не пішло, раз багато хто “розтовстів” серцями і перестав відчувати біль і страждання інших людей, не захотіли зрозуміти, що мирне життя – це дар Божий, яким більшість людей зловживають на власний розсуд. Цей дар Божий ми часто не цінуємо, сприймаємо як щось належне. Чи для того Господь дає нам мир і добробут, щоб ми витрачали цей дорогоцінний час на суєтні турботи і гріховні задоволення? Випробовуємо Боже довготерпіння, будуючи таке життя, в якому не знаходиться місця для правди Божої.

Адже дар Божий повинен використовуватися по волі Божій. Волю ж Божу “благу, угодну і довершену” (див. Рим. 12:2) оголосив нам Господь Ісус Христос: “Шукайте ж спершу Царства Божого і правди Його, і все це (блага земні. – О.Б.) додасться вам” (Мф.6:33). Ось про цю-то волю Божу і нагадує всім нам через різні трагічні події у світі посланець Божий – Ангел смерті.

Адже спосіб життя переважної більшості людей суперечить цій заповіді Христовій. Царство Боже виявилося цією більшістю не затребуваним, мало хто шукає Його. Багато людей у принципі і не проти того, що їм пропонують Царство Боже, їм приємна думка, що після земного життя буде ще одне життя, навіть вічне. Але їм неприємні духовно-моральні вимоги на шляху до цього Царства. Напружуватися заради чогось невидимого і незрозумілого в них ентузіазму не викликає, тому людина швидко втрачає інтерес і холоне до цієї ідеї.

Шукають же люди благополуччя земного, часто в збиток вимогам совісті, будь-якими засобами. Кожен хоче побудувати власний “рай” на землі, влаштовуються в цьому житті серйозно і надовго. Побажання плоті для сучасної людини – це святе; науково-технічний прогрес постійно удосконалюється, щоб доставити їй ще більший комфорт. Але “ті, що живуть за плоттю, Богові догодити не можуть” (Рим. 8:8).

Не варто помилятися з приводу постійності того мирного життя, яке ми маємо. Адже ми на нього не заслуговуємо. Дивлячись на людей, які втратили своїх близьких, втратили дах і не мають найнеобхіднішого, не дай Бог нам звеличуватися своїм добробутом.

На всі їх нещастя ми теж  заслуговуємо. Про це ж говорив Господь Ісус Христос юдеям стосовно убитих Пілатом одноплемінників: “Чи думаєте ви, що ці галилеяни були грішніші за всіх галилеян, що так постраждали? Ні, кажу вам; але, якщо не покаєтесь, усі так само загинете” (Лк. 13:2,3). За думкою Феофілакта Болгарського, прикладом тих, хто гине напучуються інші, що і вони зазнають велике зло, якщо не будуть благочестивими: “Вони караються, щоб ми стали кращими; якщо ж ми не виправимося, то горе наше буде більшим”.

Переживаючи за жорстокості, що стаються з людьми, ми можемо знайти втіху в словах Господніх: “І не бійтеся тих, що вбивають тіло, а душі не можуть убити” (Мф. 10:28). Бог, на відміну від нас, не так цінує наше земне життя і благополуччя нашого тіла. Навіть можна сказати більше: “Що високе в людей, те мерзенне перед Богом” (Лк. 16:15), коли окрім земного життя люди не бажають знати жодної іншої реальності. Доказів цьому ми знаходимо безліч упродовж усієї світової історії людства, висновок з якої очевидний: у житті людини на землі значно більше скорбот і знегод, хвороб і позбавлень, ніж радощів і щастя, які мають характер короткочасний і недосконалий. Бог немов хоче показати людині всю несерйозність, метушливість і безрозсудність її тяжіння до цієї земної “юдолі плачу і скорботи”, немов хоче сказати: “Людино, про небесне думай, а не про земне, поглянь на небо, у Бога твоя рідна Вітчизна, у Нього твоє вічне щастя!”

Тому Бог, передусім, піклується про духовно-моральне благополуччя людської душі. Вона для Нього цінніше за весь світ: “Бо яка користь людині, коли вона придбає ввесь світ, а душу свою занапастить?” (Мк. 8:36). Стражданнями тіла Господь хоче врятувати душу людини від вічної смерті.

Люди не використовують мирний і благополучний час, щоб покаятися у своїх гріхах. Тому війни і хвороби, втрати від різних катастроф і стихійних лих – це гіркі ліки для людей, які ще не усвідомлюють своєї духовно-моральної помилки. Хоча, як показує історія, багатьом людям і таке Боже лікування не йде на користь.

Для звичайної людини жорстокість страждань завжди незрозуміла і неприйнятна. Але такі страждання відносяться до умов життя занепалого людства, від них не закритися. Нечувана жорстокість того, що відбувається з людьми, завжди відбиває міру забуття і зневаги нами Божої присутності у світі. Бог готовий зруйнувати наше земне благополуччя і комфорт, щоб тимчасове і тлінне не позбавило нас вічного. Повсякденність людських смертей знецінює примарне земне щастя людини, показує його суєтність. Смерть може прийти до людини, не чекаючи її хвороби чи старості. Тільки вона, що руйнує всякий затишний маленький світ, побудований без Бога, зриває пелену з очей, які не бажають бачити істинної картини світу, може змусити людину згадати про Володаря її життя.

Автор: священик Олег Буличов

Роздуми по смерть