«Син не слухається, з чоловіком – сварки»

Давайте вчитися відповідати за власне життя! Годі перекладати відповідальність за свій стан на інших людей. Що я маю на увазі? «Це усе через мого сина!» «Це чоловік винен!» «Дружина винна!» Давайте перестанемо так казати. Зрозуміємо, що наше самопочуття залежить виключно від нас самих.

Ми самі приймаємо рішення, у нас завжди є свобода вибору. Тільки нам вирішувати, радіти чи гніватися, плакати чи сміятися, скаржитися чи бути щасливими. Ми завжди можемо бути щасливими – адже саме цього хоче від нас Бог. І навіть якщо випадає жити в скрутні часи, якщо економіка переживає кризу і т. ін. – це не означає, що Господь бажає нам з’їхати з глузду, або накласти на себе руки, або бігати по лікарях. Що б не творилося в цьому світі – ми можемо бути щасливими, спокійними і милостивими.

«Але навколо – суцільний хаос!» – заперечите ви. Так, навколо – хаос, але твоя реакція на цей хаос залежить тільки від тебе, твого душевного влаштування. На одну і ту ж проблему можна реагувати по-різному. Один починає божеволіти, другий губиться і не знає, що робити, а третій молиться. Проблема – одна, для всіх вона неприємна, але реакція залежить від людини. Кожен реагує по-своєму. Тому не треба казати: «Це усе інші винні!»

Те, як я реагую на зовнішній подразник, залежить від мого внутрішнього стану: є в мені душевна рівновага чи ні; є зв’язок з Богом чи ні; є духовне життя чи ні.

Ніколи не шукайте винуватих. Твоя дружина не винна в тому, що ти нервуєш, турбуєшся і т. ін. І твій чоловік не винен у твоїх почуттях. Чоловік – подразник, привід, але проблема – у тобі. Якби в тебе був інший характер і сама б ти була іншою людиною, ти б так не реагувала на свого чоловіка – що б він не сказав, що б не зробив. Не віриш? Можу довести. У деяких жінок чоловіки – ще гірші, ніж твій. Але вони так на них не реагують – не кричать, як ти, не б’ються в істериці. Чому? Бо в них інший духовний стан.

Я зрозумів це, прочитавши в Антонія Великого, як одна людина попросила в нього молитов, щоб змінитися, здобути святість, врятуватися і потрапити в рай. Святий Антоній сказав їй у відповідь: «Навіть якщо я почну молитися про це, і не лише я, але і усі навколо – якщо сам ти цього не захочеш, ніхто не зможе тобі допомогти». Треба самому захотіти стати щасливим! Твоє щастя залежить у тому числі і від тебе. У твоїх руках вибрати, як жити далі.

Коли приходить спокуса, ми самі або відкриваємо перед нею двері, або навпаки, закриваємо. Але коли не розумієш цього, то хочеться неодмінно «передати естафету» комусь ще. Нам увесь час здається, що в наших бідах винні інші. «Зараз такий час, що з глузду можна з’їхати! Хіба це життя? На роботі – постійний стрес, нерви, а удома дружина сварить». Але дружина твоя тут ні до чого. Важливо, в якому духовному стані перебуваєш ти сам.

Пам’ятаєте, що сказав Христос, перш ніж воскресити Лазаря? «Відваліть камінь від дверей гробу!» – звернувся Він до людей. «Гаразд, Господи. Але Ти ось-ось воскресиш покійного. Невже Тобі Самому складно відсунути камінь? Чому Ти цього не зробиш?» Так міркує святий Іоанн Златоуст, роздумуючи про це диво. І відповідає сам собі словами Господніми: «Ні, не зроблю. І знаєш, чому? Те, що ти можеш зробити сам, – зроби сам. А що не зможеш, – зробить Бог. Ти можеш відвалити камінь від печери? Можеш. Відвали його. А можеш воскресити мерця? Ні. Його воскрешу Я».

Треба навчитися брати на себе відповідальність і узяти своє життя у власні руки. Це дуже важливо, і саме завдяки цьому ми перестанемо гніватися на інших людей.

Кожен з нас, сповідуючись, схильний говорити про когось ще. «Отче, що мені робити, я так переживаю!» – «Через що переживаєш?» – «Та ось діти. Чоловік. На роботі». І так далі, і тому подібне. Мало хто з нас скаже: «Мені погано, бо я сам хочу, щоб мені було погано! Бо я звик скаржитися, мені так комфортно – а інакше хто на мене зверне увагу, про що розмовляти? Зустрічаюся з друзями – усі на щось скаржаться, а мені одному, чи що, радіти, що в мене усе гаразд? Як з людьми спілкуватися? Треба і мені поділитися якоюсь проблемою, щоб було що обговорити». Мало хто зізнається, що за свій стан відповідальність несемо виключно ми самі. «Я, отче, хочу нервувати, і нервую. Мене чоловік розсердив».

Авва Дорофій добре говорить про таке. Якось до нього прийшов один брат і сказав:

– Отче, я посварився з таким-то ченцем.

– Чому, сину мій?

– Бо він мене дуже дратує! Усю душу мені вимотав! Нестерпна людина!

І авва відповів:

– Ця людина – твій благодійник, бо він допомагає тобі усвідомити, наскільки слабкий у тебе характер.

Проблема не в ближньому. Фортепіано в тебе усередині, а він лише приходить і натискає на клавіші, влаштовуючи какофонію. Якби фортепіано не було, не було б і клавіш, а отже, і какофонії. Це в тебе схильність до нервів, невіри, маловір’я – а людина просто прийшла і спровокувала.

Адже є люди, на яких ніщо не діє! Чому не діє? Бо в них такий характер. І те, що іншим дано від природи, нам доводиться набувати особистим зусиллям.

«Син ночами десь пропадає!» Гаразд, ти за це якось відповідаєш? «Але ж він – мій син!» І що? Якщо дитина – твоя, це зовсім не означає, що через неї треба божеволіти. Цим ти їй не допоможеш. Не допоможеш тривогою, криками, істерикою, сльозами і нескінченними дзвінками. Допомогти їй можна, тільки залишивши її в спокої і зосередившись на власному духовному стані. Будь готова прийняти будь-які обставини, постарайся заспокоїтися. Коли сина немає вночі удома, чого чекає від тебе Бог? Щоб ти помолилася, заспокоїлася, здобула мир у душі і довірилася Йому. Нехай Бог буде твоєю опорою! Скажи: «Господи, Ти владнай усе!» – «Але яка ж з мене мати, якщо я не контролюю, не знаю, де мій син і що він робить? Я і чоловікові кажу, щоб він йому телефонував – так, після цього ми усі пересваримося, та зате відчуємо себе справжньою сім’єю, де усім є один до одного діло!» Ні.

Якраз сьогодні один хлопчина мені розповідав: «Батьки постійно між собою сваряться. Я тут залишився ночувати в друга, а телефон розрядився. Вони мені всю ніч надзвонювали, вирішили, що я спеціально відключив телефон, і понавигадували всяких жахів. На другий день я прийшов додому, і мама відразу стала на мене кричати, за нею – батько, і усе це нібито для мого ж блага. Батько так мені і сказав: «Я тобі навіть телефонувати не хотів – це вона мене змусила, бо мене ти боїшся!» А мама у відповідь: «Як же мені тебе не примушувати – я ж мати!» І пішло-поїхало».

Батькам здається, що відстежувати свою дитину – їх святий обов’язок. Ні, не обов’язок. Найважливіше, що необхідно робити, – займатися своїм внутрішнім станом, з молитвою і дотиком до Бога. Хто, доторкнувшись до Нього, страждає від проблем? Хто? Хіба, доторкнувшись до Бога, ти продовжуєш турбуватися за дітей, за близьких, за своє здоров’я? Ні, так не буває. Якщо ти по-справжньому відчув Бога, ніщо у світі тебе не турбуватиме, навіть якщо земля піде з-під ніг.

Безпечність? Ні. Хіба святі, що жили в пустелі, були безтурботними? Як вони міркували? «Я усамітнююся для посту і молитви, щоб здобути святість, Божественне світло і молитися за увесь мир». Ми не зобов’язані ні за ким стежити, не зобов’язані давити на ближнього і потім божеволіти усією компанією.

Ми, церковні люди (чи, принаймні, ті, хто вважає себе такими), настільки звикли перекладати свою провину на чужі плечі! І диявол у нас винен, і чаклуни, і хтось нас зурочив, хтось обмовив – загалом, усі навколо винні, окрім однієї людини – мене самого! Ми ніколи не скажемо: «Це я винен!» Винні завжди інші.

Автор: архімандрит Андрій (Конанос)