Відхід з церкви

Ми всі в когось або в щось закохуємося, і абсолютно не обов’язково ця закоханість примушує марити про поцілунки. Закохатися можна в мистецтво чи в професію. У певному значенні людина, яка приходить у Церкву, відчуває таку ж закоханість: все здається їй не просто новим і хорошим, але сліпучим, неземним, божественним. Кожна дрібниця виглядає священною, у кожній зустрінутій людині вона готова бачити образ Божий в усій його повноті.

Без закоханості, чарівності життя, напевно, було б занадто прісним, але є в цього і своя зворотна сторона – розчарування. Минає час, і ми бачимо, що предмет любові не настільки бездоганний, яким він нам колись здавався, а радісний подив змінюється звичкою і навіть нудьгою. Добре, якщо ми готові змиритися з неприємними чи просто непотрібними нам рисами. Тоді закоханість може вирости в любов, але так буває не завжди.

А що буває, коли минає період першої закоханості в Церкву, коли людина перестає захоплюватися всім, що бачить і чує в храмі? Ми знаємо це з досвіду будь-якої закоханості: нерозуміння, суперечки і конфлікти виникають іноді буквально на порожньому місці, бо занадто райдужні наші очікування, хочеться негайного і безумовного злиття душ раз і назавжди. А душі – різні і недосконалі, зливатися не спішать, та й у складній ситуації поводитися правильно не завжди вміють.

У Церкві таких душ дуже багато, і з якоюсь з них можливий гострий конфлікт або просто радикальне непорозуміння. Нерідко буває, що в церковному середовищі людина стикається зі справжнім хамством і кар’єризмом, а то й ще гірше: приміром, злодійством або сексуальними домаганнями. І тоді вона зазнає шок: як, і тут те ж саме? Та не потрібна мені така церква!

Втім, не обов’язково говорити про скандальні випадки, іноді не менше травматичною виявляється для людини сіра повсякденність. Начебто кожен священик повторює, у тому числі і на сповіді, що він особисто негідний свого звання, а все рівно ми, приходячи в храм, схильні бачити в кожному з них “святого отця”, як пишуть безграмотні белетристи. А коли зустрічаємо таку ж людину, як і ми самі, з усіма недоліками, можемо дуже сильно на неї за це образитися.

При цьому нас зовсім не бентежить, що ангелами не виявляються, приміром, артисти чи вчені – ми все рівно відчуваємо повагу до їхніх талантів і знань, прислухаємося до їхньої думки. Напевно, річ у тому, що мистецтво чи наука не претендують на вищу реальність: наукові теорії не кажуть нам, як врятувати свою безсмертну душу, а театральні спектаклі обходяться без ангельської допомоги.

Але від Церкви ми чекаємо щирої повноти, і тут іноді стикаються дві помилки. З одного боку, людина, яка прийшла в Церкву, жадає отримати всі відповіді на всі питання, а з другої – священик чи хтось інший з готовністю ці відповіді дає, ставлячи власні смаки і пристрасті на місце вічних цінностей. Класичний випадок – це коли вираз “як отець благословить” замінює собою і Євангеліє, і голос власного сумління. Звичайно, коли з’ясується, що священик, та й взагалі будь-яка людина теж може помилятися, а його погляди і оцінки не у всьому співпадають з твоїми, ти станеш перед вибором: або “змирятися”, пристосовуючи себе під чийсь чужий стандарт, або йти геть, щоб всім потім розповідати: “Авжеж, знаю я цю церкву, це абсолютно не для мене”. Є, втім, ще третій шлях – цинічне лицемірство, але це вже зовсім погано.

У мене є один приятель, з яким сталося щось подібне. Він увірував у Христа зовсім молодим студентом у 90-і роки, став членом громади, в якої були відповіді буквально на всі питання, православне життя уявлялося ним закінченою моделлю. Якщо ходиш у церкву, значить, ти за самодержавну монархію, значить, вважаєш, що світ був створений за шість календарних діб, і не може бути інакше. Сам він був істориком, і на університетських лекціях його вчили аналізувати джерела, розуміти всю складність і глибину різноманітних історичних процесів. А в громаді все було просто: ось список духовних книг, а все інше – від лукавого.

Почався його перший Великий піст, він проводив його суворо за статутом майже до самого кінця, а у Великий Четвер причастився. Це було суворе випробування, і він переконався, що витримати його може, але… він все ж не був готовий повністю погодитися з цією закінченою чорно-білою картинкою, яка називалася “Істинне Православ’я”. Значить, вирішив він, Православ’я – абсолютно не його шлях. Прийшовши додому після причастя, він з’їв хороший м’ясний обід і зажив звичайним нецерковним життям.

Ми з ним багато сперечалися про те, наскільки казармово-однаковим має бути православне життя: я доводив, що в Церкві можливі дуже різні погляди і способи життя, але він переконував мене, що будь-який відступ від тієї самої “чистоти”, якій він вдосталь скуштував, буде вже недозволенним компромісом.

Втім, захисна реакція на фундаменталізм – це тільки частина проблеми відходу з церкви. Ще один мій приятель виріс у церковній сім’ї: із самого народження всі пости і свята, молитви і богослужіння були для дітей звичайною річчю. Мама могла не приготувати вечерю, але всенощну під свято вона пропустити не могла. Він знав, що їх сім’я відрізняється від звичайної, що це добре і правильно. А потім він поступив в університет, і виявилося, що навколо нього безліч хлопців і дівчат, які абсолютно не морочаться всіма цими правилами, живуть вільно і цілком щасливо, і при цьому вони анітрохи не гірше за православних. А головне, вони не ходять на сповідь, з якою в нього були пов’язані досить неприємні спогади підліткових років. І тоді він теж перестав це робити. У храм іноді заходить, з великою повагою ставиться до Православ’я, але береже свою новонабуту свободу і ніколи не підходить до священика.

Адже він явно такий не один: зовсім не рідкість, коли людина певний час воцерковлялася, тобто все більше молилася, строго постила, все частіше причащалася, або навіть виросла у віруючій сім’ї – а потім раптом вирішила, що це їй не дуже треба. Людина в Бога вірить, Церкву поважає, але від неї тримається на відстані. Ті, хто залишається в Церкві, часто вважають, що причиною цього є лінь і непостійність, йдуть тільки ті, хто по-справжньому і не приходив. Без ліні і непостійності теж, звичайно, не обходиться, але є тут і певна загальна проблема, і про неї в нас, на жаль, зовсім не прийнято говорити.

Йдуть в основному ті, хто не знайшов у Церкві свого місця. Воцерковління в нас часто розуміється як зміна зовнішньої поведінки за строго певним шаблоном: от так молися, от так постуй, от так передавай свічки, от на такі благочестиві теми розмовляй от таким “упокореним” голосом. Проблеми духовного життя зводяться до перебору нескінченних “можна” і “не можна”, причому чим більше “не можна”, тим вище “духовність”. Але життя не вкладається в жодні рамки, і в гострих, кризових ситуаціях зажата зовнішньою пристойністю пружина нестримно розпрямляється, змітаючи все на своєму шляху.

А хтось, не чекаючи кризи, раптом усвідомлює, що втрачає свою індивідуальність, перетворюючись на безлике “духовне чадо” з розхожими цитатами замість думок і почуттів – і вважає за краще знову стати неповторним Василем, унікальною Машею. Та просто замислюється: ну молюся я, ну пощу, ну спочатку ніби як було цікаво… тепер настала втома, і абсолютно не зрозуміло, навіщо продовжувати, якщо все одно ангелом я не став, та й навколо мене теж не ангели. Чи не краще тоді попивати пивце чи в басейн ходити замість цих богослужінь? А така позиція, мабуть – це чесна відмова від лицемірства в найпрямішому розумінні цього слова, від того, щоб “приміряти чужу особу”, нехай навіть благочестиву і найправильнішу.

Нерідко людина, приходячи в Церкву, охоче переймає на себе певний список “стандартних гріхів і чеснот”, розпочинає з гріхів відомими способами “боротися”, чесноти ж “удосконалювати” – але все це абсолютно не про неї, а про якогось абстрактного християнина. Але рецепт “більше молитися, строго постити” абсолютно не працює, а тільки виснажує людину. Благочестя – потужний інструмент у рішенні духовних проблем, але зовсім не чарівна паличка.

Будь-який інструмент потрібно ще вміти застосовувати – і от дівчина, якій читання акафістів так і не принесло бажаного жениха, або хлопець, якого земні поклони не позбавили від блудних помислів, відмовляються від цього зайняття як даремних.

Слід чесно сказати: до такої “стандартизації” схильні і ті, хто визначає спосіб життя наших парафій і монастирів, тобто клірики і парафіяльний актив. Їх теж можна зрозуміти: психологічної освіти в них немає, і життєвий досвід є не у всіх, от і виходить, що кожного, хто приходить, приймають за певною загальною міркою. Зазвичай парафіяльне життя орієнтоване на певний психологічний тип: від людини чекають більше емоцій, ніж міркувань, більше терпіння, ніж наснаги і т. ін.

Один провінційний священик із сумом помітив, що типові його парафіянки – це немолоді жінки з невлаштованим сімейним життям. Так, зрозуміло, що саме в них є час і сили для церковного життя, і потреба в душевному теплі теж. Але чи не в тому ще причина, що саме такі жінки зручні для нинішніх парафій? Вони у всьому слухатимуться священика, будуть піклуватися про нього, готувати їжу і мити підлогу в храмі. Річ навіть не в тому, що цей конкретний священик налаштувався саме на таких парафіянок: швидше, все парафіяльне життя вже орієнтоване саме на них. А от молодому чоловікові важко буває знайти собі місце в такому середовищі, він просто інакше влаштований.

Хоча справа, звичайно, не у віковій і статевій приналежності, усі люди різні. Комусь буває життєво потрібна активна діяльність, така людина просто зів’яне, якщо в парафії їй не знайдеться справи до душі і за здібностями, а хтось, навпаки, хоче, щоб його залишили в спокої і не приставали до нього з нескінченними дорученнями. Один вимагає містичних глибин, другий – соціального служіння; для одного найважливіше вірність традиції, другий шукає адекватну відповідь на виклики сучасності. І так буквально у всьому, і якщо людина не знайде в парафії свого місця, вона, швидше за все, піде з неї.

Парафіяльне життя – штука взагалі дуже непроста, тут під кожного не підлаштуєшся. Часто взагалі всі сили йдуть на ремонт храму і організацію богослужіння. Треба влаштувати те і заплатити за це, браття і сестри, давайте напружимося. І людина раптом починає відчувати, що не субота для неї, а вона для суботи. Можливо, вона і неправа, просто зараз втомилися всі, не до її високих духовних пошуків парафіяльному активу, що виснажився. Але вона в такому випадку може відкинути і саму суботу, зробити висновок про всю Церкву: “Чого я шукала, того в них немає”.

А можливо, і справді їй просто не довелося зустріти те… вірніше, Того, заради зустрічі з Ким і приходять у храм? Людина, яка приходить у Церкву, чекає, що вона покаже їй не лише себе саму, але й допоможе поглянути новими очима на щось важливіше і сутнісне: на власну душу, на ближнього і, нарешті, на Бога. І якщо така зустріч відбулася, то вона дійсно не може набриднути.

Тим, хто приходить у Церкву, варто пам’ятати одне: це ще не Царство Небесне, а співтовариство грішників, які разом шукають шляхи в це Царство, і поводяться іноді дуже негідно і невміло. Не потрібно боятися сумнівів і розчарувань – вони стають приводом замислитися, що шукаєш у Церкві саме ти, чого ти хочеш і чекаєш від неї. І можливо, для когось зовнішній відхід від церковного життя – це лише відмова від запозиченої форми, позбавленої глибокого змісту. Пошуки свого місця в Церкві можуть бути дуже непростими, але хто шукає, обов’язково знайде. Нам це в Євангелії обіцяли.

А тим, хто вже знаходиться в Церкві і приймає тих, які прийшли, є про що подумати. Ця коротка стаття не охопила, та й не могла охопити всіх сторін цієї великої і складної проблеми, відходу людини з церкви. Але потрібно хоч би замислитися про існування цієї проблеми. Потрібно чесно визнати: насправді люди в храмі самі часто достеменно не знають, що робити їм з новачками. Без них якось спокійніше було… У нас немає навіть елементарної статистики: скільки людей в якій парафії, скільки причащалося в ту чи цю неділю (хоча по окремих храмах такий підрахунок ведеться, але взяти загальні дані просто немає де). Сьогодні все більш популярні слова про місіонерство, але нам ще тільки належить розібратися, куди саме ми приводимо людей своєю проповіддю і що ми потім з ними збираємося робити.

Можливо, проповідь повинна не лише розписувати те прекрасне, що людям зустрінеться в Церкві, але і чесно попереджати їх про недосконалість нинішнього церковного організму, про найхарактерніші для неї небудови. А можливо, ми повинні прагнути до того, щоб не просто доводити людей до церковного порогу, але супроводжувати їх у перші місяці їх церковного життя. Можливо, знадобиться і якась перебудова парафіяльного життя, щоб не лише “старожили” почували себе комфортно.

Але спершу давайте просто почнемо спокійно і зважено обговорювати цю проблему. Ціною мовчання можуть стати людські душі.

Автор: Андрій Десницький