Коли православні говорять про свої розбіжності з католиками, вони можуть наводити безліч проблем зі сфери богослов’я, політики і церковної історії. Проте питанням номер один був і залишається “папізм”. З погляду православних неприпустимо, щоб одна людина – Римський папа – могла говорити від імені всієї Церкви і претендувати на яку б то не було міру непогрішності. “У нас, – кажуть православні, – замість папізму соборність, коли всі принципові рішення приймаються спільно, коли своє місце є і в архієрея, і в безграмотної бабусі, і ніхто не підміняє собою всієї повноти Церкви”.

Православні вірять, що ця повнота Церкви має реалізовуватися в кожній окремій парафії. Але якщо ми глянемо на реальне життя, то виявиться, що в багатьох парафіях з’явилися свої маленькі папи, і міра непогрішності ним приписується така, яка Ватикану і не снилася. Уникаючи “папізму”, інші православні впадають у “попізм” – практичну єресь, при якій місцевий священик займає місце Бога.

Надмірне вживання фрази “як благословите, батюшко?” – ось основний симптом цього захворювання. Самі по собі світлі і добрі, ці слова здатні ставати наркотиком. І, як всякий наркотик, вони пригнічують волю і позбавляють людину почуття відповідальності за своє життя (зрозуміло, за умови, що вона в неї була), зводять усе багатство фарб Божого світу до чорно-білої схеми, створеної людиною.

Віра ставить нас віч-на-віч з Богом. Якщо ставитися до цього серйозно, то це дуже важко. Власне, Церква існує для того, щоб людина не була в цьому головному діалозі самотньою. Вона оточена сучасниками і святими, які давно померли, їй є з ким порадитися, є кого наслідувати, бо до неї цим шляхом пройшли тисячі і мільйони людей. Але все таки ніхто і ніщо не підмінить собою живих стосунків з Богом, які в кожного, – свої.

Втім, можна спробувати сховатися від цих стосунків за широкою (а то й не дуже) спиною парафіяльного батюшки. Він може бути далекий від євангельських ідеалів, але до нього можна якось пристосуватися. А з Богом – хтозна як вийде? І ось покликані до найвищого і найвідповідальнішого звання дітей Божих вважають за краще залишатися “духовними дітьми батюшки N” і вирішувати не стільки духовні, скільки душевні свої проблеми, з якими, взагалі-то кажучи, краще б звертатися до психотерапевта. З реального світу людина біжить у віртуальний, і рухається при цьому не до Бога і навіть не до другої людини, а швидше до власних фантазій з цього приводу.

Тут треба зрозуміти і священиків, особливо молодих, які до семінарії і в житті ще майже нічого не бачили (втім, усе сказане нижче може стосуватися і тих, хто вже немолодий і вважає, що побачив у житті вже достатньо). Людині дається величезна духовна влада над людьми, і нерідко людина захоплюється цією владою і виникає ілюзія всемогутності. І навіть якщо в неї немає ні особливих духовних дарувань, ні багатого життєвого досвіду, ні елементарних знань у галузі прикладної психології (і ось це вже явний недолік учбових програм семінарій), носій духовного сану може уявити, що знає найкоротшу дорогу на небо не лише для себе самого, але і для всього оточення. У православній традиції це називається “молодостарчеством”: духовно і життєво незрілий священик намагається грати роль старця, тобто духовного генія, здатного прозріти глибини душі кожного з тих, хто приходить до нього на сповідь.

У результаті справжнє духовне керівництво підміняється дріб’язковою опікою: батюшка “благословляє” своїх парафіян (а особливо парафіянок), які їм читати книги, на яку роботу влаштовуватися і яку кашу варити на сніданок. А іноді буває і таке: священик на сповіді знайомить один з одним юнака і дівчину і оголошує їм, що вони повинні одружитися. Деякі з таких шлюбів бувають щасливими… Може вийти і так, що цю пару молодостарець відправить, навпаки, постригатися в ченці. І те, і друге – без урахування готовності людей до такого кроку, без урахування їх власного вибору і, мабуть, без якихось чітких уявлень про волю Божу відносно цих людей. Словом, “за щучім велінням, за моїм хотінням”. Як відверто сказав один із таких пастирів, “я люблю ламати людей”.

Не підрахувати прийомів, за допомогою яких молодостарці маніпулюють свідомістю своїх підопічних. Один примушує на сповіді нескінченно пережовувати подробиці одних і тих самих гріхів, перетворюючи таїнство прощення і примирення в джерело відчуття постійної провини. Другий виводить свою паству на нескінченні мітинги “проти ІНН” або проти чогось ще, перетворюючи овець стада Христового в політизованих баранів. Третій залякує парафіян туманно-містичними пророцтвами про швидке настання кінця світу і (бувало і таке!) влаштовує учбові збори, щоб при появі антихриста негайно “тікати в гори”.

Такий пастир, покликаний бути іконою Христа, потихеньку перетворюється на самоцінного ідола. Розчулені парафіяни починають копіювати його жести, вирази та інтонації, переживати найнікчемніші подробиці його життя куди гостріше за євангельські епізоди. Його слова ставляться вище за біблійні заповіді та постанови церковної влади. “А наш батюшка сказав…” – ось енцикліка, яка в рамках однієї парафії може діяти сильніше, ніж всі разом узяті офіційні документи Ватикану в далекій католицькій Італії. Якщо позиція церковного керівництва чимось не влаштує молодостарця, зазвичай він з незвичайною легкістю переходить в іншу юрисдикцію – до старообрядців, катакомбників, чи будь кого. Його девіз не “де Церква, там буду і я”, а швидше “де я, там і є Церква”.

Зрозуміло, такий стан справ ніяк не влаштовує ні адекватних і чесних священиків, яких у нас все-таки більшість, ні церковну владу – вони останнім часом все активніше критикують молодостарчество (у тому числі і в офіційних постановах Синоду), прекрасно розуміючи, що з такими кліриками домовитися буде набагато важче, ніж із нестандартно мислячими богословами чи експериментаторами. Так, основна частина священства далека від молодостарчества. Але якщо вже протестувати проти “католицької експансії”, якщо вже оголошувати війну “тоталітарним сектам”, то дійсно варто стурбуватися пошуками колод папізму і тоталітаризму у власному оці.

А що ж залишається робити простим християнам, які потрапили у сферу впливу “молодостарця”? Напевно, передусім, пам’ятати, що, приходячи в Церкву, ми не повинні здавати свої мозки ні в камеру схову, ні в багажне відділення потягу, в якому нас обіцяють доставити прямо в Царство Небесне. Йти туди нам прийдеться всім разом, але кожному – своїми ногами і з власною головою на плечах.

Автор: Андрій Десницький

Нелегка розмова про Церкву