В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Коли юнак вибирає собі супутницю життя, коли наречена відповідає покірливим “так” на питання священика: “Чи ти з своєї доброї волі, а не з примусу, маєш намір і тверду думку взяти собі за чоловіка цього, якого тут перед собою бачиш?” – всякий раз, коли здійснюється вибір з безлічі людей – одного, всякий раз цей вибір наповнений довірою, вірою, надією і любов’ю. Молоді вірять, що вибір їх правильний. Майбутнє подружжя сподівається, що їх спільне життя буде сповнене радістю, бо вони люблять один одного, бо готові пожертвувати собою – він заради неї, вона заради нього. Але роки минають, життєва скорбота множиться, і те, що колись здавалося легким і радісним, виходить на перевірку важким, тяжким. Не кожна сімейна пара витримує випробування шлюбу, не усі на ділі здійснюють, роблять реальною єдність душі і тіла, таємничий союз двох, що об’єдналися в одне.

Чи не так і народи, обрані і покликані Богом, іноді виявляються негідними своєї високої місії, зраджують своєму Отцю Небесному, порушують Завіт, даний їм Богом? Недаремно апостол Павло порівнює Церкву з нареченою, а Христа – з женихом, недаремно і Сам Господь у притчі про розумних і безрозсудних дів використовує той же образ – образ Шлюбу. Багато разів в Євангелії порівнюються таємниця сім’ї і Тайна Царства, бо ще на зорі людської історії, як про те розповідається в Старому Завіті, Господь каже людям, що страждають від неприкаяної самотності: “І прийму вас Собі в народ і буду вам Богом” (Вих. 6:7). Ось шлюб, таємниче з’єднання народу і Бога, ось те, що ми називаємо Церквою. Це не громадська організація, це не група людей, присутніх для того, щоб “задовольнити свої релігійні потреби”, не місце, де треба, невідомо для яких цілей, ставити свічки перед образами. Церква – це Народ Божий. Саме так говорить про неї апостол Петро: “А ви – рід обраний, царствене священство, народ святий, люди відновлення, поставлені для того, щоб сповіщати чесноти Того, Хто покликав вас із темряви у чудове Своє світло; колись не народ, а нині народ Божий; колись непомилувані, а нині помилувані” (1Пет. 2:9,10).

І ось коли цей народ зраджує Богові, подібно до того, як дружина зраджує чоловікові, тоді жодні чудеса, жодні воскресіння мертвих, жодні зцілення не можуть розтопити лід людських сердець, тоді в серцях цих поселяється злість, яка, врешті-решт, виривається в хрипкому крику: “Розіпни, розіпни Його!”

Розіпни Його!, Іван Глазунов

Ще не здійснилася найголовніша зрада. Ще Народ Божий не підтвердив своє відпадання від благодатного обранства страшною клятвою: “Кров Його на нас і на дітях наших” (Мф. 27:25), а Господь-Серцевідець вже попереджає тих, за кого Йому належить померти: “Кажу ж вам, що багато прийдуть зі сходу й заходу і возляжуть з Авраамом, Ісааком і Яковом у Царстві Небесному; А сини Царства вигнані будуть у пітьму непроглядну: там буде плач і скрегіт зубів” (Мф. 8:11,12). Він попереджає їх про страшні наслідки зради, Бог попереджає Свій народ, “синів Царства”, що святе місце Царства Небесного не залишиться порожнім, його заповнять ті, що прийшли зі сходу і заходу, і їм, колишнім язичникам, належить стати Новим Ізраїлем, новим Народом Божим.

І ось ми, “колись непомилувані, а нині помилувані”, ми, чиї діди і прадіди намагалися побудувати на землі новий безбожний світ, ми, нічим нами не заслуженим дивом Божого милосердя, знову осмілюємося називати себе Церквою, знову пробуємо стати Народом Божим, знову намагаємося усиновитися Богові, бо нам у нашому безбожництві стало обтяжливо і самотньо, як на чужині в погану погоду.

І мені здається, потрібно нам пам’ятати сумну долю тих, кого Бог дуже давно усиновив, але хто проте синівство своє, первородство своє продав за сочевичну юшку, за політичні домагання, за сміття миттєвих вигод, за те, щоб проміняти реальну велич Народу Божого на ілюзорну велич могутньої держави. Бо сказав Господь цьому народу: “Царство Моє не від світу цього” (Ін. 18:36), але юдеї віддали перевагу державній незалежності Вічному Життю і тому не прийняли Христової проповіді.

У нас, у чад Церкви Православної, теж є спокуса стати діяльними борцями за могутність нашої країни; ми, на жаль, занадто часто забуваємо, що наша мета – надбання Духа Святого, а не щось інше, земне, насущне. Зрозуміло, одне другому не заважає, але тільки в тому випадку, якщо ми усіма силами душі нашої станемо боротися з особистими гріхами, станемо шукати не спокійного і ситого життя, а Царства Небесного і слави його. Тоді, за словом Спасителя, усе інше додасться нам. Коли милосердя до сірих і малих світу цього стане нашим духовним пріоритетом, коли ми, подібно до римського сотника, заплачемо про скорботу ближнього свого, усе відплатиться нам за вірою нашою, усе в нас вийде.

Бо як би не почути і нам, що забули про Небо, грізне попередження нашого Спасителя: “Сини Царства вигнані будуть у пітьму непроглядну: там буде плач і скрегіт зубів“. Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: 4 неділя після П’ятидесятниці