Чиє це рішення?

У різні епохи – і для різних людей – різні перешкоди до віри виходять на перший план. В одні епохи християнин на своєму шляху долає болота язичництва, в інші – пустелі атеїзму; іноді псевдовчення нав’язує себе як непорушну істину, іноді люди запевняють себе в тому, що непорушних істин взагалі не існує. У наш час, наскільки я можу судити, на перший план вийшла ще одна перешкода. Істина, з якою найчастіше виникають проблеми, – це не буття Боже як таке, і не воскресіння Христове і не достовірність Писання. Це істина, яку раніше навіть більшість нехристиян вважали саме собою зрозумілою, – істина про те, що ми маємо вільний вибір і самі є авторами своїх рішень.

У наш час люди усе більш схильні бачити причину своїх дій у чомусь зовнішньому – у генах, в обставинах, в інших людях, у чомусь ще. В одній книжці з психології був забавний приклад – двоє дівчат подали до суду на мережу ресторанів швидкого харчування “Макдональдс”, звинувачуючи її в нанесенні збитку їх здоров’ю. Лиходійські ресторатори готували їжу, від якої позивачки просто не могли відмовитися, – так що в результаті обидві вони страждають надмірною вагою. Я сам подумую, чи не подати мені до суду на крамничку, що торгує пиріжками біля метро, – але боюся, що, мені як і тим бідним дівчатам, відмовлять у компенсації під тим приводом, що обжиратися пиріжками було моїм власним вибором.

Можливо, дещо легше почувати себе жертвою підступності, ніж просто людиною, яка не може приборкати свій апетит, – але таке перекладання відповідальності призводить до того, що людина не може нічого виправити у власному житті. Ніхто не стане закривати усі їстівні крамниці в околиці, щоб я не обжирався, на це немає сенсу сподіватися. Якщо мені хочеться щось зробити з моєю проблемою, мені доведеться визнати її своєю.

Я маю визнати, що я сам є активною дійовою особою, а не жертвою інших людей або обставин. Чому про це треба казати і причому тут Церква?

Щоб відповісти на одне з постійних заперечень – я ходив би в Церкву, але мене відштовхнув священик, який сказав щось не те, або газетна стаття, в якій я прочитав про Церкву щось погане, або літня парафіянка, що роздратовано просила мене посунутися. Такі речі люди кажуть досить часто, і їх об’єднує спільна риса – рішення бути або не бути парафіянином Церкви за мене приймають інші. У цьому випадку я бачу себе пасивною особою – як би тріскою у вирі, траєкторія якої визначаться течією і випадковими зіткненнями з іншими трісками.

Тому перше рішення, яке необхідно прийняти, – не лише для того, щоб прийти в Церкву, але і для того, щоб перестати бути жертвою інших людей або обставин взагалі – це зайняти своє місце на капітановому містку. Ви можете вирішити йти або не йти в Церкву. Але передусім, важливо визначитися з тим, що це, у будь-якому випадку – Ваше рішення

Автор: Сергій Худієв