Ті, хто суне гори

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Скільки стоїть на землі Церква Христова, стільки і глумляться над її чадами розумники і насмішники світу цього. І доморослі, і закордонні «мислителі», вправляючись у злісному блюзнірстві, відточують пір’я своєї саркастичної дотепності, то вигадуючи паскудні поеми, то винаходячи «Забавні біблії», то роблячи замах пояснити євангельські чудеса так званими «природними причинами». І недивно, бо так і має бути! Саме до цього готував Своїх учнів Спаситель, коли казав: «Істинно, істинно кажу вам: ви будете плакати і ридати, а світ зрадіє» (Ін. 16:20). Про це попереджали і самі апостоли, адресуючись до «допитливих віку цього» (1Кор. 1:20): «Ми безумні Христа ради, а ви мудріми немічні, а ви міцні; ви у славі, а ми в безчесті. Лихословлять нас, ми благословляємо; гонять нас, ми терпимо; ганьблять нас, ми благаємо: ми як сміття для світу, як порох, що усі топчуть донині» (1Кор. 4:10,12,13).

Ось доля Церкви, ось доля її чад, що сповідують віру в Різдво і Воскресіння Сина Людського, не бентежачись кепкуваннями і ганьбою богоборців усіх часів і народів. Недаремно апостол Павло нагадує нам сьогодні про той Хрест, який усім нам нести: «Бо я думаю, що нам, посланцям останнім, Бог судив бути ніби засудженими на смерть, бо ми були видовищем світові, ангелам і людям» (1Кор. 4:9). Зрозуміло, яких «ангелів» і яких «людей» має на увазі апостол: ангелів пітьми і тих самих «синів непокірних» (Еф. 5:6), від спілкування з якими він нас застерігає.

Не лише Тайна Хреста «для загиблих безумство є» (1Кор. 1:18), але і Тайна непорочного зачаття і, звичайно, Тайна Воскресіння, – усе для загиблих, для зухвалих насмішників і огудників, – безумство.

На жаль, не лише зовнішніх, але і нас, вірних чад Церкви Христової, спокушає і уражає «дух заперечення, дух сумніву». Вони готові сміятися і потішатися над обіцянкою Господа нашого: «Якщо ви матимете віру як зерно гірчичне і скажете горі цій: перейди звідси туди, і вона перейде; і не буде нічого неможливого для вас» (Мф. 17:20), а ми хоч і не сміємося над словами Ісуса, але просто не віримо їм. І від цієї нашої невіри не здійснюються чудеса зцілення, нічиї серця не запалюються радісним вогнем віри, і «як написано, “через вас ім’я Боже ганьблять язичники”» (Рим. 2:24). Нам усе здається, що ця властивість якихось виняткових чудотворців, які, можливо, і жили в давні роки і в далеких країнах, але ось у нинішньому віку, серед наших співвітчизників їх ніде не розшукаєш. Проте вдумаємося: невже вищим результатом подвигу віри в Бога є здатність переміщати в просторі скельні породи? Невже Втілення і Зішесття в пекло здійснилися тільки заради того, що сьогодні здатні легко зробити абсолютно невіруючі піротехніки, а задовго до Різдва Сина Божого якимсь чином проробляли єгипетські раби – будівничі пірамід, що поклонялися язичницьким істуканам? Не може бути!

Не може бути, щоб Спаситель, розповідаючи Своїм учням притчу про віру, що пересуває гори, і справді мав на увазі переміщення скельних порід з місця на місце. Звичайно ж, йдеться не про це. Господь наш помер на Хресті не за прогрес техніки і стахановські подвиги гірників. Наш Бог став людиною, щоб врятувати в улюбленому творінні Своєму найголовніше і найбільш сокровенне – його безсмертну душу. Тому гори, про які Він говорить, суть гріхи наші, помисли і пристрасні прихильності, які до такої міри опанували нас, що іноді здається, ніби ми безнадійно під ними поховані і сил звільнитися жодних немає.

Просто Господь каже нам, що перемагати гріховні помисли так само важко, як і пересувати гори з місця на місце. Але якщо в людині жива віра не у власні сили, а у всемогутнє милосердя Боже до неї грішної, тоді рано чи пізно вона переможе гріх, що насилує її, і вся та безліч пристрастей, яка глумиться над душею, що покликана до святості, перейде і попрямує «з кручі в море» (Мк. 5:13), як те сталося з бісами, ім’я яким – «легіон»!

Тому зрозуміло, що піст і молитва потрібні нам не для того, щоб інших зціляти, а для того, щоб очистити свою душу, щоб звільнити її від монбланів гріха, бо тільки в такий спосіб можна приготувати її до прийняття благодаті Божої, яка одна здатна лікувати усю неміч і зціляти усі хвороби. «Не буде нічого неможливого» (Мф. 17:20) для нас, коли ми забудемо про себе, коли ми зрозуміємо те, що зрозумів дуже давно апостол Павло, коли написав своїм духовним чадам у Коринф: «Але благодаттю Божою я є те, що є; і благодать Його в мені не була марною, та й потрудився я більше за них усіх: тільки не я, а благодать Божа, яка зі мною» (1Кор. 15:10). І ось, сподіваючись на цю рясну благодать Божу, пам’ятатимемо, що і ми грішні, такі слабкі, такі недбайливі, здатні все ж зрушити гори гріха у своїй душі, – зрозуміло, за тієї умови, що залишимо марні надії на самих себе і довіримося Богові. Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: 10 неділя після П’ятидесятниці